СОДЕРЖАНИЕ

Плани семінарських занять

Роль та місце політичних відносин у суспільстві.
Предмет, категорії, закономірності та методи політології.
Політична наука та її функції.

Теми рефератів
Роль, зміст та особливості політики в сучасних умовах.
Значення політології як науки, її місце серед суспільних наук.

Література
Бодио Т. Элементы теории политики / Под ред. В.Р.Макаренко. — Ростов-на-Дону, 1991.
Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избранные произведения. — М., 1990. — С. 644—707.
Вятр Е. Социология политических отношений. — М., 1979.
Дзюбко І.С., Циганков П.А. До питання про предмет політології // Укр. іст. журнал. — 1991. — № 7.
История политических и правовых учений: Учеб. пособие / Под ред. В.С.Нерсесянца. — 2-е изд. — М., 1988.
Луковская И.Д. Политические и правовые учения: Историко-теоретический аспект. — Л., 1985.
Потульницький В. Історія української політології. — К., 1992.
Потульницький В. Теорія української політології. — К., 1993.
Політологія: Курс лекцій / За ред. І.С. Дзюбко. — К., 1993.
Політологія: Підручник / За ред. О.І.Семківа. — Львів, 1994.
Санистебан Л.С. Основы политической науки. — М., 1992.

Навчальні завдання
У різних наукових словниках знайдіть визначення поняття «політика». Порівняйте їх, проаналізуйте й виділіть стрижневі поняття, через які воно розглядається.
Політичне життя включає в себе елементи багатоманітних політичних відносин і дії різноманітних соціальних верств, класів, націй, держав, партій, особистостей. Її учасники відповідно до своїх інтересів (правильно або неправильно зрозумілих) відстоюють власні позиції, намагаються проводити свою лінію. Які вони? Подумайте й виділіть декілька груп інтересів, котрі реально існують у різних учасників політичного життя.
У більшості вітчизняних та зарубіжних політологічних досліджень підкреслюється класовий характер політики. Як ви розумієте цю особливість політичних відносин і діяльності?
Найбільш суттєве у політиці — це питання про державну владу. Але чи можна всі політичні відносини зводити до влади? Аргументуйте свою відповідь.
Політика багатоманітна за своїми видами, характером, змістом і методами. Які види політики ви знаєте? Охарактеризуйте політику: прогресивну, консервативну, реакційну. До якого виду чи типу відноситься політика, що проводиться нинішнім керівництвом України?
Який зв’язок політології з гуманітарним знанням, а також з наукою (або науками), котрі ви професійно вивчаєте?
До числа категорій політології включають «політичну діяльність», «політичні відносини», «політичні процеси». Доповніть цей ряд і назвіть інші категорії політології.
Добре відомо, що політика має двоїсту природу: з одного боку, вона — наука, з іншого — мистецтво. Чому? Аргументуйте свою відповідь.

Завдання для перевірки знань
Висвітлюючи місце й роль політології, проаналізуйте причини неуваги до неї в роки застою.
З’ясуйте, як визначається предмет та об’єкт будь-якої науки, у тому числі й політології. Використайте при цьому відповідні розділи навчального посібника А.Ю.Брегеди «Основи політології» (К.: КНЕУ, 1997); Політологічний енциклопедичний словник (К.: Генеза, 1997).
Назвіть основні категорії політології.
Розгляньте закономірності та методи політології як науки.
Дайте тлумачення поняттям: «політика як наука», «політика як мистецтво».
Складність політології як науки зумовлена різноманітністю її функцій. Визначте ці основні функції.
Визначте співвідношення понять «теоретична» і «прикладна» політологія.

Тема 2. ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ І ВЛАДА
Приступаючи до вивчення цієї теми, треба насамперед звернути увагу на те, що поняття влади є одним із центральних у політології. Воно дає ключ до розуміння політичних інститутів, політичних рухів і самої політики. Визначення поняття влади, її сутності та характеру має найважливіше значення для розуміння природи політики і держави, дозволяє виділити політику й політичні відносини з усієї сукупності соціальних відносин.
Поняття «влада» в побуті й у науковій літературі трактується по-різному. Філософи говорять про владу над об’єктивними законами суспільства, соціологи — про владу соціальну, економісти — про владу господарську, юристи — про державну, політологи — про політичну, природознавці — владу над природою, психологи — про владу людини над собою, батьки — про сімейну владу, богослови — про владу Бога і т. д. і т. п. Є також поняття законодавчої, виконавчої та судової влад.
Чи можна за такої різноманітності тлумачень дати наукове визначення влади? Значна частина західних політологів вважає, що влада означає реальну здатність одного з елементів існуючої системи реалізувати власні інтереси в її межах, і в такому розумінні влада — це можливість впливу на процеси, що відбуваються всередині системи. Інші вважають владою можливість користуватися результатами зазначеного впливу. Дехто стверджує, що влада — це стосунки між людьми або групами людей, сутність яких полягає у можливості одних впливати на інших, досягаючи суспільної рівноваги.
Влада іноді ототожнюється з її знаряддями — державою, політичною організацією суспільства, з її засобами — управлінням, а також із методами — примусом, переконанням, насиллям. Хтось прирівнює владу до авторитету, котрий має багато спільного з нею, але й відрізняється від влади принципово.
Немає також підстав ототожнювати владу з її методами — примусом та переконанням. Примушувати і переконувати можуть не тільки ті, хто володарює, а й підвладні. Наприклад, та чи інша політична організація (партія), що не входить до урядової коаліції, може змусити уряд до деяких поступок на свою користь, але ж від цього ця організація не стає владною.
Виходячи із вищезазначеного, можна дати таке тлумачення влади: у загальному розумінні — це здатність і можливість справляти певний вплив на діяльність та поведінку людей за допомогою відповідних засобів — волі, авторитету, права, насилля.
Влада як суспільне явище має структурний зміст, що дає змогу її класифікувати. Аналіз феномена влади дозволяє зробити висновок, що структура влади має типові, родові та видові характеристики.
Тип влади можна визначити зважаючи на існуючий у державі соціально-політичний устрій, а саме: тоталітарний, авторитарний або демократичний. Кожен із типів складається з родів влади: політичного, економічного, духовного, сімейного тощо. Роди, у свою чергу, можна класифікувати за видами. У сфері політики, наприклад, існують такі види влади, як державна, партійна, влада суспільних об’єднань тощо.
Політична влада як один із найважливіших її виявів, характеризується реальною здатністю даного класу, групи, індивіда проводити свою волю, що виражена в політиці. Поняття політичної влади ширше за поняття влади державної. Відомо, що політична діяльність здійснюється не тільки в межах держави, а й в інших складових частинах соціально-політичної системи: в межах партій, професійних спілок, громадських, міжнародних організацій і т.п.
На відміну від політичної влади державна не обов’язково використовує примус для досягнення своїх цілей. Можуть бути застосовані ідеологічні, економічні та інші засоби впливу. Однак лише державна влада володіє монополією на те, щоб примусити членів суспільства виконувати її наміри.
Державна — це вид політичної влади, що має монопольне право видавати закони, обов’язкові для всього населення, спирається на спеціальний апарат примусу як на один із засобів для виконання її законів та розпоряджень. Державна влада означає як певну організацію, так і практичну діяльність для здійснення своїх цілей і завдань.
Влада створюється і функціонує у суспільстві на кількох взаємозв’язаних та взаємодіючих рівнях: макрорівні вищих центральних політичних інститутів, вищих державних установ та організацій, керівних органів політичних партій і провідних суспільних організацій; середньому (або проміжному) рівні («мезорівні» — за західною політичною термінологією), тобто у регіональних, обласних та районних масштабах, і на мікрорівні стосунків між людьми, малими групами та всередині них, котрі створюють загальну картину політичних відносин, настроїв, рухів у суспільстві і сферах його політичного та суспільного самоуправління. Середній рівень влади зв’язує два інші системою органів управління, через нього проходять конкретні рішення вищих інстанцій влади і він же сприймає відповідні реакції суспільства на них. На цьому рівні концентрується основна кількість політичних посадових осіб та основні кадри політичного управління.
Сьогодні в Україні, як і в інших державах СНД, відбувається радикальне реформування всіх сторін суспільного життя, в тому числі й політичного. В межах державної влади як цілісного організму йде внутрішній поділ влади із тим, щоб кожна з її гілок була відносно незалежна від інших, а всі разом створювали систему «стримувань» та «противаг», що гарантувало б від зловживання владою. Ось чому не випадково у статті 6 Конституції України підкреслюється: «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України».

Плани семінарських занять
Політична діяльність у суспільстві та її основні види.
Зміст поняття влади, її основні типи, роди та види.

Теми рефератів
Політична діяльність і її специфіка при переході від тоталітаризму до демократичного устрою в Україні.
Формування владних структур у сучасному українському суспільстві.

Література
Власть: Очерки современной политической философии Запада. — М., 1983. — С. 3—46.
Декларація про державний суверенітет України. — К., 1991. — С.3.
Каверин С.В. Потребность власти. — М.,1991.
Михальченко М., Цимбалюк П. Політична ситуація в Україні. Перспективи розвитку // Розбудова держави. — 1993. — №1.
Молчанов М. Ідеологія влади: віхи історії // Політичні читання. — 1992. — Вип. 2. — С.144—160.
Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія Української Конституції. — К., 1993.
Конституційні акти України 1917 — 1920. — К., 1992.
Полохало В., Слюсаренко А., Волович В. та ін. Україна посткомуністична: суперечності та перспективи соціально-політичного розвитку // Політична думка. — 1993. — №1. — С. 11—34.
Тиканенко А.Г. Авторитет власти: прошлое и настоящее. — Минск, 1992. — С. 77.
Тоффлер О. Проблемы власти на пороге ХХІ века // Свободная мысль. — 1994. — С. 47—51.
Шевченко В.Ф. Філософія поступу і стратегія України // Віче. — 1993. — №1. — С. 35—45.
Шинкарук В. Громадське суспільство, держава, ідеологія // Розбудова держави. — 1993. — №5. — С. 51—54.

Навчальні завдання
Що означає політична діяльність та її професіоналізм у сучасних умовах?
Чи є підстави вважати, що уявлення про політичну владу мінялися протягом історичного розвитку суспільства?
З чим зв’язано підвищення ролі політичних організацій у здійсненні політичної влади?
Криза політичної влади в Україні — це реальність чи ілюзія? Дайте обгрунтовану відповідь.
Чи можливе існування суспільства без політичної влади?
Чому влада часто ігнорує політичні права і свободи особистості, а особистість не довіряє владі?
У чому полягає відповідальність влади перед суспільством?

Завдання для перевірки знань
Дайте визначення категорії «політична діяльність».
Які рівні й основні види політичної діяльності ви знаєте?
Які види політичної діяльності найбільш поширені у сьогоднішньому політичному житті в Україні?
Визначте співвідношення між категоріями «влада», «політична влада», «панування».
Існує багато класифікацій влади. Класифікація на якій основі вам здається найбільш правильною?
У чому відмінність влади політичної від влади державної?
Який зміст ви вкладаєте в поняття: «сильна політична влада»?

Тема 3. ПОЛІТИЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ,
СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА ВІДРОДЖЕННЯ
Розглядаючи питання про політику та політичні вчення у Стародавньому світі необхідно звернути увагу на те, що історія соціально-політичних учень є однією із найважливіших складових духовного світу людства. Вона виступає як результат діяльності багатьох поколінь мислителів, що цікавилися проблемами суспільного й державного устрою, політикою, взаємовідносинами особистості й суспільства. Вивчаючи історію соціально-політичної думки, ми не тільки задовольняємо законний інтерес до минулого: ідеї, що з’явилися протягом історичного розвитку людства, продовжують справляти вплив на сучасні соціально-політичні процеси. Завдяки духовним контактам, взаємовпливу різних учень, «спадковості» їх розвитку формувалися універсальні, загальні для всіх людей цінності.
Слід зосередити увагу на тому, що перші спроби пояснити суспільні порядки бачимо ще за часів розкладу общинного устрою та виникнення класового суспільства. У міфах стародавніх єгиптян та індусів, вавилонян і китайців, персів та євреїв знайшли своє відображення намагання зрозуміти основи суспільного життя, природу влади. У цих міфах обгрунтовувалися ідеї божественного походження людських взаємостосунків, вічність і незмінність соціального устрою. Проте в них відчувається й тривога, породжена розпадом общинних зв’язків, розколом суспільства на багатих та бідних, конфліктами між різними групами людей. Ще у ІІІ—ІІ тисячоліттях до н.е. мислення людей цілком було під владою міфологічних уявлень про навколишній світ. Але вже в І тисячолітті до н.е. з розвитком суспільного виробництва, що зумовило злет у духовній культурі, людство робить свої перші кроки до раціонального самопізнання.
Справжньою вершиною політичної думки Стародавнього світу вважається політична філософія Стародавньої Греції. Різноманітні соціально-політичні вчення, що виникли тут, містять у собі, як у зародку, майже всі пізніші теорії. Стародавні греки були багато обдарованими, енергійними та волелюбними громадянами. Досягнення цього народу, що дивують нас і досі, багато в чому поясняються сформованим в Елладі типом держави і суспільства. Йдеться про поліси — держави, що являли собою общини вільних громадян. Форма такої організації общини виникла внаслідок переможного розвитку демократичних рухів, в яких народ — демос — у боротьбі з родовою знаттю відстояв своє право на свободу. Соціальне мислення поступово звільнялося від міфологічних ідей. На грунті демократичних установ полісу в період найвищого розквіту державності в Греції (V—IV ст. до н.е.) виникли й закріпилися ідеї про рівні права громадян полісу, про первинність суспільних інтересів щодо особистих, а також уявлення про вільну людину, яка принципово відрізняється від раба. Мислителі Стародавньої Греції активно розробляли вчення, в яких обгрунтовувалась ідея досконалості та ефективності функціонування рабовласницької держави.
Погляди рабовласницької аристократії виражав Платон (427—347 рр. до н.е.). Його ідеї справляли величезний вплив на всю подальшу історію соціально-політичної думки.
Платон мріяв заснувати ідеальну державу. Він навіть написав спеціальний твір під назвою «Держава». Політичний ідеал Платона — аристократичний державний устрій, «влада кращих». Він виступає з різкою критикою рабовласницької демократії; засуджує не тільки демократію — з ненавистю ставиться до тиранії, олігархії (влади багатих), тимократії (влади військових). Усім цим формам організації влади мислитель протиставляє власний проект досконалої держави й правління.
Основна суть платонівської держави — справедливість, що полягає у ретельному виконанні кожним членом суспільства своїх обов’язків. Останні визначаються природними нахилами людини. На чолі такої держави стоять філософи, які на основі вічних ідей мудро керують суспільством.
Величезну роль в історії соціально-політичної думки відіграв інший античний мислитель Арістотель (384—322 рр. до н.е.). Арістотель розглядав державу, яку він певною мірою ототожнював із суспільством, як форму спілкування громадян. Людина, на його думку, є істотою політичною, і вона може себе реалізувати тільки в суспільстві і через суспільство. Держава, стверджував Арістотель, виникла не через угоду між людьми, а природним шляхом — із сім’ї та поселищ як найбільш досконала форма спілкування людей. Мета створення держави полягає не тільки в тому, щоб вирішувати економічні та політичні питання, а й у тому, щоб не дозволяти людям чинити несправедливість, допомагати їм задовольняти матеріальні потреби. Служіння спільному благу було для Арістотеля критерієм правильності державної форми, а найкращою формою держави він вважав політею (правління більшості в інтересах усіх).
Розглядаючи питання про еволюцію політичної думки в епоху Середньовіччя та Відродження, слід відмітити, що вплив античної соціально-політичної думки позначився передовсім на вченнях цього часу. Після розпаду рабовласницького устрою в Західній Європі виникло феодальне суспільство, основними класами якого стали поміщики та селяни.
Помітну роль в епоху феодалізму відіграло духовенство. Воно було значною економічною, політичною й ідеологічною силою. Це відбувалося тому, що в умовах існуючої тоді феодальної роздробленості (V—Х ст.) католицька церква — з чіткою ієрархією й стійкими догматами — справляла значний вплив на все духовне життя Середньовіччя. Соціально-політична думка не була винятком. Її розвиток в основному здійснювався зусиллями релігійних діячів.
Головним у комплексі соціально-політичних ідей раннього Середньовіччя стало вчення «отців» та «вчителів» церкви: Василія Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Ніського та інших про нікчемність земного існування, про марність та даремність людських зусиль. Пропагувався аскетизм, висувалася ідея покори владі, а за це обіцялося царство небесне на тому світі.
В основі соціально-політичних уявлень була релігійна настанова про те, що земне життя є лише блідим відбитком небесного. Незважаючи на поділ суспільства на багатих та бідних, релігійні мислителі наполягали на можливості справжнього братерства людей во Христі. Перед Христом, казали вони, втрачають своє значення багатство, освіченість, суспільне становище та привілеї. Гасло рівності перед Богом прикривало фактичну нерівність у суспільстві.
Найбільш відомими соціально-політичними мислителями Середньовіччя були Аврелій Августін (пізніше названий «блаженним») та Фома Аквінський.
Наступний період історії соціально-політичної думки зв’язаний з формуванням і розвитком капіталізму в Західній Європі. Становлення й розвиток капіталістичних соціальних відносин дали новий поштовх інтенсивній розробці соціально-політичних ідей. У XIV—XV ст. у соціально-економічному та культурному житті Західної Європи відбулися великі зміни. В Італії, а згодом і в інших країнах стали виникати елементи капіталістичного способу виробництва. На зміну панівному класу феодалів приходить новий клас — буржуазія. Нові форми господарських відносин та нові суспільні класи зумовили появу нових думок та ідей.
Люди, що розробляли нові ідеї, називали себе гуманістами, тому що в центр своєї уваги вони ставили людину. Багато гуманістів вважали богослов’я лженаукою і негативно ставилися до церкви. Вони стали вождями культурного руху, відомого під назвою Відродження або Ренесансу. Ця назва зв’язана з тим, що творці гуманістичної науки та мистецтва вважали себе спадкоємцями і безпосередніми продовжувачами науки та культури античності.
У духовній діяльності Петрарки і Боккаччо, Альберті й Франсуа Рабле, Нікколо Макіавеллі й Еразма Роттердамського та інших мислителів яскраво помітні спроби створити нову, світську культуру на противагу феодально-церковній культурі Середньовіччя. Гуманісти вимагали звільнення від засилля церкви, від її панування в економічному, політичному та духовному житті суспільства, виступали за свободу розуму, що давала можливість без перешкод розвивати здібності та творчі сили людей. Ідеологи Відродження висунули нове розуміння суті самої людини. Якщо церква принижувала особистість, підкреслювала її слабкість та нікчемність, то гуманісти прославляли її гідність, вірили в творчий потенціал та безмежні її здібності до саморозвитку.
Великим і оригінальним мислителем, політичним письменником епохи Відродження був Нікколо Макіавеллі (1469—1527). Він залишив цілий ряд творів, які дуже високо піднесли його в історії політичної думки. Серед цих творів найбільш значні «Монарх», «Роздуми на першу декаду Тіта Лівія», «Історія Флоренції» тощо.
Розглядаючи політику як автономну галузь людської діяльності, Н.Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі й закони, які не залежать не лише від релігії, а й від моралі. Головним критерієм політичної діяльності, метою якої є зміцнення держави, виступає користь і успішність у досягненні поставлених завдань. Добре все те, що сприяє зміцненню держави, політичного результату можна досягати будь-якими засобами, в тому числі обманом і відкритим насиллям.
Така політика згодом дістала назву макіавеллізму. Реанімацією макіавеллізму в ХХ ст. став сталінізм, який, прикриваючись комуністичною ідеологією, вступив у таємні змови про перерозподіл світу з німецькими фашистами, проголошував на словах рівність і свободу націй та народів, а на ділі організовував геноцид проти них, возвеличував на словах інтелігенцію та людину праці, а на ділі систематично їх винищував.
Плани семінарських занять
Особливості виникнення та обгрунтування думок про політику в Стародавньому Світі.
Політична думка Середніх віків та Відродження.

Теми рефератів
Політичні погляди мислителів Стародавньої Греції.
Політична доктрина Н.Макіавеллі.

Література
Бергер А.К. Политическая мысль древнегреческой демократии. — М., 1966.
Норсесянс В.С. Политические учения Древней Греции. — М., 1979.
Утченко С.Л. Политические учения Древнего Рима. — М., 1977.
Челоян В.К. Восток — Запад. Преемственность в философии античного и средневекового общества. — М., 1979.
Платон. Государство // Соч.: В 3 т. — М., 1971.
Аристотель. Соч.: В 4 т. — М., 1984.
Макиавелли Н. Монарх. — М., 1910.

Навчальні завдання
Стародавній мислитель Платон під політикою розумів мистецтво жити разом. Мистецтво єдності в більшості. Чи згодні ви з цією формулою? Якщо «так», то що необхідно для її реалізації? Які політичні умови (процедури, інститути, методи) необхідні для інтеграції інтересів різних класів, соціальних верств, груп, націй?
Як мислителі Стародавнього Світу визначали політичну сферу знань? Як вони підійшли до розуміння її специфічності?
Порівняйте погляди Платона й Арістотеля на роль і місце держави та приватної власності в суспільному розвитку. Висловте своє ставлення до цього питання.
Зробіть порівняльний аналіз поглядів Конфуція, Н.Макіавеллі та В.І.Леніна на співвідношення моралі й політики. Ваше власне розуміння цієї проблеми.
Зробіть спробу сформулювати, як на різних етапах історії мінялися методи політичних досліджень, політичних прогнозів.

Завдання для перевірки знань
1. Як мислителі Стародавнього Світу визначали політичну сферу знань? Як вони підійшли до розуміння її специфічності?
2. Які уявлення Конфуція про зв’язок моралі й політики, про роль народу й верховного правителя в державі?
3. У чому суть платонівського проекту ідеальної держави?
4. Як Арістотель розумів державу й систему політичної влади?
5. Чому в епоху Середньовіччя суспільно-політична думка перебувала під величезним впливом церкви?
6. Хто такі гуманісти і які ідейно-політичні погляди вони відстоювали?
7. У чому суть політичної доктрини Н. Макіавеллі?

Тема 4. ПОЛІТИЧНА ДУМКА
НОВОГО ТА НОВІТНЬОГО ЧАСУ
Розглядаючи питання про фундаментальні політичні ідеї Нового часу, треба звернути увагу на те, що політична думка Нового часу
формувалася під знаком ідеології Просвітництва, ідеології буржуазії — молодого прогресивного класу, який рвався до влади. Виникнувши
в XVII ст. в Англії — найбільш передовій на той час капіталістичній країні, ідеї Просвітництва поширилися у Франції XVIIІ ст. та в інших країнах.
Просвітителі (Д.Локк, Ш.Монтеск’є, Вольтер, Дідро, Ж.-Ж.Руссо та інші) заперечували феодальну експлуатацію, політичний деспотизм, станові привілеї, відстоювали інтереси широких народних мас. Вони вважали, що перетворення в суспільстві мають здійснюватись через поширення передових ідей, боротьбу з неуцтвом, релігією, антигуманною феодальною мораллю та мистецтвом, які відповідали насамперед інтересам феодально-абсолютистської держави.
Вихідною для розвитку соціально-політичної думки ХVІІ—ХVІІІ ст. стала ідея «природного права», що була сповнена новим змістом. Під «природними правами» в ХVІІ—ХVІІІ ст. малися на увазі права бути вільними в переконаннях та діях, володіти та розпоряджатися власністю, бути рівними, мати гарантії від свавілля можновладців.
Розвинули теорію природного права та суспільного договору англійські мислителі Томас Гоббс (1588—1679) і Джон Локк (1632—1704). Т.Гоббс був сучасником англійської буржуазної революції та захисником монархії. У своїй головній праці «Левіафан» він розкриває свою концепцію влади і держави. Гоббс проводить аналогію між політичними реаліями та функціонуванням людського організму: верховна влада — душа держави, посадові особи — суглоби, нерви — це нагороди й покарання, справедливість і закони — це розум і воля, громадянський мир — здоров’я, непокора — хвороба, громадянська війна — смерть держави. Людина як біологічна істота — природне тіло, держава — твір мистецтва. Сама держава була створена за суспільним договором.
Дещо іншу позицію займав Д.Локк, який виражав потреби більш зрілого буржуазного суспільства. Він автор твору «Нарис про людський розум». Для ефективного функціонування держави Д.Локк пропонує систему стримувань і противаг — поділ влади на законодавчу, виконавчу й федеративну (союзну). Законодавча влада має бути у парламента, виконавча — належати суду й армії, а федеративна влада, що відає відносинами з іншими державами, — в руках короля. Влада короля, вважав Локк, повинна бути обмежена конституцією.
Особлива роль у розвитку соціально-політичної думки ХVІІ—ХVІІІ ст. належала французьким просвітителям. Видатний французький мислитель Шарль Монтеск’є (1689—1775) написав цілий ряд творів, серед яких особливо треба виділити його фундаментальну працю «Про дух законів». Монтеск’є виявив себе як активний борець проти деспотизму за політичну
й громадську свободу, за правову державу, в якій би панувало «правління законів».
Монтеск’є надав ідеї Локка про розподіл влади більш чіткої форми. Поділивши владу на законодавчу, виконавчу та судову, Монтеск’є вбачав у пропонованому поділі гарантію безпеки громадян від беззаконня та свавілля. Однак такі гарантії, за Монтеск’є, можуть стати реальними лише в тому випадку, коли влада поділена між різними політичними силами, які взаємно стримують одна одну. Монтеск’є висловлювався також і за доповнення конституційної монархії народним представництвом.
Письменник, філософ і публіцист Франсуа Марі Аруе, що взяв собі псевдонім Вольтер (1694—1778), також написав цілий ряд творів, де критикував вади феодального устрою, виступав проти панування церкви та релігійного фанатизму. В центрі його роздумів — обгрунтування принципу політичної свободи, яка водночас зв’язувалася із суворим дотримуванням законів. Невід’ємною рисою мислячого та справедливого суспільства Вольтер вважав свободу думки й слова, свободу совісті. Письменник засуджував всілякі прояви нетерпимості стосовно інакомислячих: інквізицію, релігійні війни, переслідування єретиків. Він гаряче симпатизував республіканській формі правління, оскільки вона більше за інших наближає людей до природної рівності.
Демократичні тенденції найбільш яскраво виявилися у Жан-Жака Руссо (1712—1778). Твір Руссо, який здобув йому велику популярність, — «Про суспільний договір, або Принципи політичного права». У «Суспільному договорі?» Руссо наполягає на прямому та безумовному управлінні народу без будь-якого поділу влади.
На стику ХVІІІ—ХІХ ст. спостерігається бурхливе піднесення політичної думки в Німеччині, найбільш яскравими представниками якої були І. Кант (1724—1804) та Г. Гегель (1770—1831). І.Кант найбільш повно обгрунтував політичну доктрину лібералізму. На його думку, людині у своїй поведінці необхідно керуватися волевиявленням морального закону. Обов’язкове дотримання права має досягатися, на думку Канта, за допомогою примусової сили держави, призначення якої — максимально відповідати у своїй побудові та діяльності принципам права (концепція правової держави). Політичним ідеалом Канта є верховенство народу, свобода, рівність та незалежність усіх громадян у державі, хоч він і був прихильником обмеження виборчих прав трудящих.
Принцип гласності для Канта — це критерій оцінки політичних дій з погляду моралі і справедливості. Німецький мислитель вважав, що справжня політика не може зробити й кроку, не віддавши належного моралі. Головним для нього було визнання прав людини священними, хоч би яких жертв це не вимагало від влади. Кант був проти революційних методів боротьби за владу, визнаючи тільки поступові реформи «зверху». Він запропонував проект «вічного миру», положення якого актуальні й нині.
Важливу роль у розвитку політичної думки відіграв Г. Гегель. Заслуга Гегеля полягає насамперед у тому, що він розробив і застосував для аналізу суспільних, у тому числі й політичних, явищ діалектичний метод.
Дуже велике значення для політології має розробка Гегелем проблем громадянського суспільства й держави. Німецький мислитель був одним із перших, хто не тільки чітко розмежував ці поняття, а й глибоко проаналізував їх з погляду змісту та діалектичного взаємозв’язку. Держава, на думку Гегеля, відповідає більш високому рівню розвитку суспільства, ніж громадянське суспільство. Держава як інститут є виявом всезагальних інтересів. Намагаючись об’єднати інтереси як окремих людей, так і суспільних верств, держава за цих умов підноситься над суспільством, вносячи примирення у всі сфери життя.
Ідеальна держава, за Гегелем, — це конституційна монархія з поділом влади. Причому поділ законодавчої, представницької влади і влади монарха він розуміє як органічну єдність, відстоюючи суверенітет спадкового конституційного монарха.
Вивчаючи питання про політичні теорії ХХ ст., необхідно підкреслити, що нинішнє століття, у порівнянні з попереднім, відзначається надзвичайно високим рівнем розвитку політичної думки. Це вік загострення ідеологічної боротьби і водночас початку зближення, взаємозбагачення політичних ідеологій. Це час появи нових методологічних підходів, відродження та оновлення старих, традиційних методологій. Це століття зародження нових політичних ідей та переосмислення й повернення доробків минулого.
Політична думка сучасного світу продовжує перебувати під значним впливом теоретичних розробок видатних вчених, що жили на стику
ХІХ—ХХ ст., таких як М.Вебер, В. Парето, Г.Моска, Р.Міхельс та інші.
Німецький соціолог та політолог Макс Вебер (1864—1920) здобув широке визнання у західних країнах як розробник теорії державної бюрократії. Аналізуючи таке суспільне явище, як «державна бюрократія», Вебер дійшов висновку, що бюрократія — це раціональна форма колективної діяльності людей, а капіталізм — це «концентрований вираз раціональності». Якщо в державі функціонує розвинений бюрократичний механізм, відзначав він, то такий механізм має вигляд машини у порівнянні з немеханічними видами виробництва.
Велику увагу в своїй теоретичній діяльності М.Вебер приділяв проблемам влади. Намагаючись типологізувати це суспільно-політичне явище, Вебер дійшов висновку, що в історії розвитку суспільства існувало три типи влади: традиційна, харизматична та раціональна.
Значний внесок у розвиток політичної думки ХХ ст. зробили представники теорії еліти. Класикою елітаризму стали концепції В.Парето (1846—1923), Г.Моски (1858—1941) та Р.Міхельса (1878—1936). Як зазначав В.Парето, у будь-якому суспільстві реально править певна еліта, яка виступає як добірна частина населення, а їй протистоїть інша частина. У суспільстві еліта виникає в економічній, політичній, духовній та інших сферах життя і поділяється на «правлячу (панівну) еліту» і «неправлячу еліту». На думку вченого, існування «правлячої еліти» випливає з психологічних рис людей, з їхньої здатності панувати та нав’язувати свою волю підлеглим класам. Така ситуація призводить до того, що в суспільстві відбувається постійна боротьба та зміна різного типу еліт шляхом їхньої циркуляції, кругообігу: стара пануюча еліта з часом поступається місцем новій.
Необхідно підкреслити, що, на думку Г.Моски, поділ суспільства на панівну меншість і політично залежну більшість (масу) також є неодмінною умовою існування цивілізації. В процесі розвитку суспільства постійно змінюються склад, структура «правлячого класу» без зміни його функцій. Влада меншості над більшістю стає можливою за рахунок кращої організації меншості. Водночас правління меншості, на думку Г.Моски, може бути як автократичним, так і ліберальним.
Ще один представник теорії еліт Р.Міхельс також стверджував, що суспільство не може існувати без панівного «політичного класу». З цією метою дослідник обгрунтував свій «залізний закон олігархічних тенденцій». Згідно з цим законом демократичний розвиток суспільства може відбуватися успішно лише за створення відповідної організації. А цей процес неможливий без виділення у суспільстві еліти — активної меншості, якій маса має довіряти через об’єктивну неможливість прямого контролю широких верств населення над великою організацією.
Цікавим явищем у політичній науці стало зближення і спроби інтеграції елітарних та плюралістичних концепцій. Сучасний американський політолог Р. Доль, наприклад, розробив теорію плюралістичної еліти. Сучасну політичну владу він розуміє як правління лідерів кількох елітарних груп, що досягли стабільного порозуміння між собою. Даль назвав цю ситуацію «поліархією».
Друга світова війна справила великий вплив на розвиток політичної думки в країнах Заходу. Політичні дослідження охопили широке коло питань і проблем: біхевіоризм, системний аналіз, вивчення групових інтересів, політичних партій, аналіз політичних поглядів, позицій та поведінки під час виборів і т.п. Особливе місце займає біхевіоризм як специфічний метод дослідження політичного життя. Як принцип біхевіористської політології виступають наукова нейтральність, опора на результати вибіркових емпіричних досліджень, що виконані на базі систематичних та математичних обробок, точне формулювання та емпірична перевірка гіпотез.
Класиком політичного біхевіоризму вважають Гарольда Лассуелла (1902—1979), найбільш відомого спеціаліста в американській політичній науці. Значення праць Лассуелла полягає в тому, що він у своїх дослідженнях широко використовував фрейдистський підхід і сформулював на його основі теорію «політичного психоаналізу». Згідно з цією теорією одним із головних чинників, через дію якого виявляється ставлення індивіда до політики, є психологічний механізм його особистості.
Видатними представниками сучасної політичної думки є французькі теоретики Раймон Арон та Моріс Дюверже.
Однією з центральних проблем наукової творчості Р.Арона (1905—1983) було питання про поділ влади у суспільстві. Поділ влади, або, за визначенням французького політолога, дисперсія — розпорошення влади серед багатьох суб’єктів справляє неоднозначний вплив на політичне життя суспільства. Так, з одного боку, поділ влади посилює демократичні тенденції у суспільстві, запобігаючи створенню умов для концентрації влади в руках невеликої групи осіб або правлячої еліти, з другого — розпорошення влади веде до посилення впливу й авторитету вищих її представників, передовсім тих, хто бере на себе відповідальність за остаточне прийняття політичних рішень.
Найбільш впливовим французьким політологом є нині Моріс Дюверже (народ. 1917). Одна з центральних проблем його творчості — проблема демократії. Вивчаючи її, Дюверже намагається серйозно осмислити й проаналізувати відповідний політичний досвід демократичного розвитку західних країн. Дослідження цього питання привело французького політолога до висновку, що західні країни живуть в умовах плутодемократії, тобто в умовах такого політичного правління, коли владою володіють одночасно і народ (demos) і багатство (plumos).
ХХ століття — століття небачених раніше за своїми масштабами та глибиною соціальних конфліктів. Політична думка не залишає цих проблем на узбіччі: існує спеціальний напрямок політології — теорія конфліктів. Найбільш вагомий внесок у її розробку зробили Л.Козер, Р.Дарендорф та К.Боулдінг.
Отже, ми з’ясували, що політична наука посідає особливе місце у системі зарубіжного суспільствознавства. Це — самостійна гуманітарна дисципліна з високим рівнем професіоналізму та спеціалізації. Вона сприяє розробці стратегічних політичних настанов для забезпечення внутрішньої та зовнішньої політики, досліджує ті фактори, котрі відповідають стабілізації політичного життя суспільства.
Політичні проблеми продовжують існувати, життя неухильно йде вперед і породжує нові політичні явища та процеси. Все це дозволяє дійти висновку, що соціальні умови для розвитку політичної науки не зникнуть і у політичної теорії майбутнього надзвичайно великі перспективи.

Плани семінарських занять
Теорії політики нового часу.
Політичні теорії ХХ століття.

Теми рефератів
Політична доктрина Ш.Монтеск’є.
Політичні погляди М.І.Туган-Барановського.

Література
Гоббс Т. Левиафан. — М., 1936.
Локк Д. Опыт о человеческом разуме. — М., 1960.
Монтескье Ш. Избранные произведения. — М., 1955.
Вольтер. Избранные произведения. — М., 1956.
Руссо Ж.-Ж. Трактаты. — М., 1969.
Фромм Э. Бегство от свободы. — М., 1990.
Моргентау Г. Четыре парадокса ядерной стратегии. — М., 1967.
Туган-Барановский М.И. Социализм как положительное учение. — М., 1918.

Навчальні завдання
Порівняйте погляди Д.Локка, Ш.Монтеск’є та Ж.-Ж.Руссо на природу розподілу влад. Ваше власне ставлення до цієї проблеми.
Зробіть порівняльний аналіз поглядів І. Канта та Г. Гегеля про встановлення вічного миру поміж народами. Ваше ставлення до цього питання.
Діалог із вченими Заходу, які виступають представниками різних ідейно-політичних течій, зумовлює необхідність відмови від минулих догматичних постулатів, у тому числі від позиції власної безгрішності. Якими принципами слід керуватися, щоб вести плідні наукові діалоги із зарубіжними вченими, у тому числі про шляхи суспільного прогресу і майбутньої світової цивілізації?
Чи згодні ви з наступними твердженнями відомого американського політолога О.Тоффлера:
а) «У сучасному світі — знання в силу своїх переваг? підкорили собі силу й багатство і стали визначальним чинником функціонування влади».
б) «Інформаційна революція» спростувала марксистську тезу про первинність матеріальної бази та вторинність знання. В суспільстві «третьої хвилі» знання управляють економікою, а не навпаки».
Чи згодні ви з наступною думкою засновника Римського клубу А.Печчеї: «Свобода особистості виступає найголовнішою з усіх людських цінностей? Але до тих пір, доки суспільство не досягне достатньо високого рівня зрілості й сталості, воно буде вимушено так чи інакше обмежувати свободу особистості».
Чи не уявляються для вас утопічними ідеї А.Печчеї про «людську революцію» на фоні всезростаючого розгулу у всьому світі, в тому числі в нашій країні, шовінізму, сепаратизму, корупції і подібних негараздів сучасного суспільства?

Завдання для перевірки знань
У чому суть ідеї створення держави на основі суспільного договору?
На чому обгрунтована уява Ш. Монтеск’є про розподіл влад?
Чи можна погодитися з думкою І. Канта про те, що справжня політика не може зробити й кроку, не віддавши належного моралі?
Як розумів Г. Гегель взаємовідносини держави і громадянського суспільства?
Які основні напрямки розробки політичної теорії у XX ст.
У чому особливість сучасних американських політологічних вчень?
Чи можна вважати, що у політичної науки попереду велике майбутнє?
Тема 5. РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ
Історична генеза політичних ідей з прадавніх часів до ХІХ століття. Вивчаючи це питання, необхідно звернути увагу на те, що у становленні духовної культури українського народу, яка почала формуватися з давніх часів, надзвичайно важливе місце посідає політична думка.
Вивчаючи складні процеси духовно-політичного розвитку наших предків, ми мусимо звернутися до першоджерел. З далекої минувшини до нас дійшли міфи та легенди, в яких відображені тогочасні суспільні відносини, у тому числі владні. Провідною думкою міфологічного світогляду людини виступала ідея про божественне, неземне походження існуючої влади й порядку на землі, про земні відносини, що регулюються божествами. Ось чому в суспільній свідомості поступово поширюється і займає місце пануючої системи поглядів ідеологія божественного походження влади і зв’язаних з нею певних політичних сил.
Підтвердженням високого рівня розвитку суспільно-політичних ідей у Київській державі може слугувати те, що до наших днів дійшло чимало тогочасних писемних джерел та пам’яток: літописи, політико-релігійні трактати окремих осіб, релігійних діячів, збірки та зводи законів і т.п. Серед цих джерел треба відзначити, насамперед, «Повість временних літ», «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Руську правду», «Остромирове Євангеліє», «Ізборники Святослава», «Слово о полку Ігоревім», «Посланіє» Клементія Смолятича, «Повчання» Володимира Мономаха та ін.
Слід підкреслити, що в Київській Русі надзвичайно високого рівня досягає розвиток політико-правової думки. У багатьох писемних джерелах, що дійшли до нас, викладені дуже цікаві думки про походження держави, виникнення правлячої династії, про єдність і суверенність політичної влади, організацію найдоцільніших форм правління, законність і реалізацію найвищих владних повноважень, взаємовідносини між церквою та державою, формування та обгрунтування юридичної термінології тощо.
В історії суспільно-політичного життя в Україні період XVI—XVIІІ ст. характеризується розвитком прогресивного ідейно-політичного руху, зв’язаного з визвольною боротьбою українського народу. Це був період, коли на зміну бурхливому розвиткові Київської та Галицько-Волинської середньовічних держав з їх досягненнями в усіх галузях суспільного життя прийшов етап занепаду й розпаду, тривалого іноземного поневолення багатьох українських земель. Проте суспільний розвиток нашого народу не припинився.
Велику роль у формуванні політичної свідомості українського народу відіграли освіта, культура, мистецтво. Полемічна література, що з’явилася у цей період, дала могутній поштовх розвитку народної освіти, чому посприяли братські школи. Викладання тут базувалося на вітчизняному досвіді й національних традиціях. Значний розвиток освіти в Україні став важливою передумовою створення Києво-Могилянської академії — першого навчального закладу на східнослов’янських землях. Києво-Могилянська академія справила величезний вплив на формування світосприймання, розуміння та осмислення тогочасного суспільного життя. Навколо академії згуртувалися найкращі просвітителі, вчені, громадські й церковні діячі. Києво-Могилянська академія мала загальнонаціональний характер, допускаючи до навчання всі верстви українського суспільства.
Надзвичайно велика роль у житті українського народу, в його боротьбі за волю, за незалежну й суверенну державу належить козацтву.
У житті козацтва, як відзначає дослідник цієї проблеми І.П.Крип’якевич, було багато суперечностей: «Свобода одиниці й терор маси, свавілля й дисципліна, аскетизм і розгульність — у бурхливому казані січового життя різні елементи змагалися між собою. Але ця буйність надавала Січі величезного морального значення й висувала її на провідне місце в організації України».
Надзвичайно важливу роль у розвитку української політичної думки та становленні демократичних засад вітчизняного державотворення відіграла Конституція Пилипа Орлика 1710 року. Незважаючи на те, що ця Конституція в життя не була втілена, вона має велике значення як документ, котрий вперше в історії України де-юре зафіксував принципи, покладені в основу державно-політичного устрою. Вперше українська державна ідея знайшла втілення в юридичному документі, де було визначено, які саме і в якому порядку мають бути здійснені державні реформи в Україні. Важливе місце в Конституції Пилипа Орлика посіла проблема взаємин між гетьманом і народом.
Наприкінці 1845 — на початку 1846 р. в Україні виникло Кирило-Мефодіївське товариство. Створення цієї організації було зумовлене
безправним становищем України під владою царської Росії. Жорстка криза російської феодально-кріпосницької системи породила у 40-х роках ХІХ ст. гостру потребу в певних ідеях та нових суспільно-політичних
поглядах. Активними членами Кирило-Мефодіївського товариства були М.Костомаров, М.Гулак, В.Білозерський, П.Куліш, О.Маркович, Т.Шевченко та ін.
Основними завданнями Кирило-Мефодіївського товариства були: 1) побудова слов’янської спілки християнських республік; 2) знищення кріпацтва та абсолютистської царської влади в Російській імперії як необхідна умова заснування цієї спілки; 3) поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення слов’янами християнського заповіту.
Наступний етап у розвитку соціально-політичної думки в Україні пов’язаний з творчістю і практичною діяльністю відомого вченого, політичного та громадського діяча М. Драгоманова (1841—1895). У пошуках реального й об’єктивного критерію суспільного розвитку М.Драгоманов звертається до здобутків тогочасної західноєвропейської науки і знаходить його в ідеї суспільно-культурного прогресу і діалектиці, що посідала центральне місце в найбільш поширених тоді суспільно-політичних програмах і соціально-філософських теоріях.



СОДЕРЖАНИЕ