СОДЕРЖАНИЕ

М.Драгоманов, намагаючись перенести ідею прогресу на український політичний грунт, ототожнює її з ідеєю духовно-морального, економічного та політичного розвитку суспільства. На думку вченого, чим більше розвинена суспільна організація, тим вищий щабель соціального прогресу може бути досягнутий. Незважаючи на те, що Драгоманов поділяв марксистські ідеї про соціалізм як більш прогресивний лад, що може виникнути лише у промислово розвинутих країнах, а також визнавав твердження Маркса про політику і державу як надбудову над економічним базисом, він позитивно ставився до спенсерівської теорії еволюції як різнобічної диференціації й розвитку людського суспільства.
Політична програма М.Драгоманова була побудована в основному на п’яти провідних принципах. Це, по-перше, визнання за державою з її політичною системою і конституцією можливості координації соціально-економічного життя, створення конституційно-репрезентативної системи; по-друге, ідея щодо еволюції існуючої політичної системи як засобу проведення широких політичних реформ; по-третє, визнання вирішального значення ідеї культурництва, тобто думка про те, що визвольна боротьба має вестися лише просвітницькими засобами і культура може стати основною для функціонування майбутньої республіканської держави; по-четверте, європоцентризм, тобто переконання, що історичний процес у Росії має пройти той самий політичний шлях, як і в країнах Західної Європи (вчений називав його парламентсько-земським варіантом, що замінить абсолютистську монархію); по-п’яте, ідея федерації і «громадівського соціалізму» як вирішальної умови перебудови царської імперії на автономічних засадах.
Політичні концепції українських мислителів ХХ століття. Розгляд цього питання треба розпочати з діяльності М.С.Грушевського (1866—1934), видатного вченого-історика, політолога, публіциста і політичного діяча. Багато своїх праць Грушевський присвятив громадсько-політичній тематиці, охопивши майже всі сторони української політики, суспільного життя й культурного розвитку.
Витоки своїх політичних поглядів сам М.Грушевський визначав у праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання». У цій праці розкривається сутність народницького світогляду вченого — ідея пріоритетів інтересів народу, суспільства над інтересами держави. Цю ідею він відстоював протягом усієї своєї наукової та громадської діяльності. Виходячи із пріоритету ідеї народності, Грушевський звертається до дослідження історії українського народу як окремої етнокультурної одиниці, чому він присвятив десятки років наполегливої праці. Саме дослідження історії українського народу привели вченого до обгрунтування історико-юридичних прав цього народу на самостійність і власну державність.
Досліджуючи проблему, вчений дійшов висновку, що селянство є основою української нації і самим історичним процесом воно навчено дивитися на себе як на єдиного справжнього представника нації, охоронця її традицій та ідеології, що воно є сильним, активним і національно відмінним від селянства Московщини, що Україна взагалі є країна землеробська, мужицька, з мужицькою культурою.
Не тільки ідея народності, але й ідея слов’янської федерації були тими підвалинами, на яких базувалася вся наукова і громадська діяльність М.Грушевського. Не випадково, навіть у моменти жорсткої кризи федералістських ідей в Україні в 1918 р., він називав федералістську традицію «провідною ідеєю нашого національного політичного життя».
На початку 1918 р. IV Універсалом Центральної Ради Україна проголошувалася самостійною, незалежною республікою. Проте й тоді Грушевський залишався на позиціях федералізму, щоправда, в ширшому його розумінні. Підкреслюючи, що він «був і залишається далі федералістом, оскільки не вважає, як перед тим, так і тепер, самотнього державного відокремлення за політичний ідеал», вчений далі писав: «...Ми розглядаємо федерацію не як шлях до самостійності, але як шлях до нових перспектив, які вже давно відкрилися провідним розумам людства, як шлях до федерації Європи і в майбутньому — до федерації всього світу».
Відомим українським політичним мислителем і політичним діячем консервативного напрямку був В.Липинський (1882—1931). Українська держава у майбутньому, на думку Липинського, має бути незалежною монархією спадкового характеру з обов’язковою передачею успадкованої гетьманської влади. В Україні гетьман повинен уособлювати державу і виступати своєрідним «національним прапором», найвищим символом держави.
Політична програма В.Липинського базувалася на таких юридичних та економічних засадах: 1) гарантія недоторканості особи; 2) забезпечення права приватної власності на землю; 3) проведення аграрної реформи; 4) гарантія об’єднання в українській державі всіх українських земель, а в зовнішній політиці — військовий та економічний союз із Росією і Білорусією.
Важливою передумовою на шляху до здійснення цієї програми, на думку вченого, має стати поява української еліти, тобто «організація сильної і авторитетної групи, навколо якої могла б об’єднатись (як колись у варязько-князівській чи шляхетсько-козацькій добі) і політично організуватись українська нація. Без теоретичного і практичного вирішення цієї проблеми ніякі, навіть найкращі орієнтації не допоможуть нам стати нацією і державою».
Особливу роль у формуванні та розвитку української політичної думки відіграли відверто націоналістичні ідеї Д. Ткачука, Д. Донцова та М. Міхновського. Так, Д. Ткачук зауважував, що «націоналістична ідеологія — це не є штучно видумана теорія (наука)», а «цілий ряд тісно із собою пов’язаних правд... що на їх підставі розвивається життя... і, отже, життя нації».
Націоналізм Донцов розглядав як світогляд, що виступає стимулом усіх людських починань і допомагає налагодити взаємини між усіма суб’єктами. Проголошуючи головним чинником діяльності людини вольовий аспект людської психіки, він підносить до рівня абсолютних людських цінностей ірраціоналізм, експансію, насильництво і фанатизм. Центральною тезою ідеології чинного, або інтегрального націоналізму Д. Донцова було поняття волі, яке в нього випливало з ніцшеанської концепції «волі до влади». Саме у волі Донцов убачав початок усіх здорових людських починань, «вічний невсипучий гін», який все перетворює в житті суспільства. Оскільки український народ довгий час пригнічувався, то такий стан нереалізованого прагнення національного самоствердження є майже постійним, а тому націоналізм набуває реального суспільного сенсу, волі до власної культури, до самостійного державницького буття.
Ось чому для Д.Донцова не стояло питання про справедливість чи несправедливість запропонованого ним «чинного націоналізму». «Боротьба за існування є законом життя. Всесвітньої правди нема... Життя признає її тому, хто викажеться більшою силою, моральною і фізичною. Ту силу можемо ми здобути лиш тоді, коли переймемося новим духом, новою ідеологією. Перед кожною нацією є ділема: або перемогти, або загинути».

Плани семінарських занять
Політичні ідеї Київської Русі та вчених Києво-Могилянської академії.
Розвиток політичних ідей в Україні в ХІХ—ХХ століттях.

Теми рефератів
Пилип Орлик і його Конституція.
Суспільно-політичні погляди М.С.Грушевського.

Література
Грушевський М.С. Історія України-Руси. — К., 1991.
Винниченко В. Відродження нації. І, ІІ, ІІІ частини. — К., 1920.
Замалеев А.Ф., Зац В.А. Мыслители Киевской Руси. — К., 1981.
Костомаров М.І. Книга буття українського народу. Закон божий. — К., 1991.
Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик. — К., 1991.
Липинський В. Україна на переломі. Вивід прав України. — К., 1964.
Потульницький В. Історія української політології. — К., 1992.
Потульницький В. Теорія української політології. — К., 1993.
Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія. — К., 1991.

Навчальні завдання
1. У «Повісті временних літ» наводяться такі слова київського князя Святослава до своїх воїнів напередодні битви:
І не посоромимо землі Руської.
А ляжемо тут кістьми — мертвим сорому немає.
А коли побіжимо, то сором нам.
І не маємо втікати, а станемо кріпко,
Я ж попереду вас піду.
Які почуття і думки викликають у вас ці рядки?
2. Важливу роль у розвитку української політичної думки, демократичних засад державотворення відіграла Конституція Пилипа Орлика. Згідно з цією Конституцією, Україна мала бути конституційно-демократичною, правовою республікою. «Гетьманське самодержавство» обмежувалося Генеральною радою, яка складалася з генеральної старшини, полковників та виборних депутатів. Тричі на рік належало збирати сейм з полкової та сотенної старшини, депутатів і послів із запорозького війська. Передбачалася сувора окремішність державного скарбу від коштів, що виділялися в розпорядження гетьмана. Значне місце відводилося демократичним правам усіх станів суспільства, особливо козацтва, а також правам міст. Прокоментуйте ці положення Конституції П. Орлика.
3. Порівняйте погляди М. Драгоманова та М. Грушевського на проблеми влади, народу та автономно-федералістичний устрій України.
4. І. Франко свої політичні погляди на проблему федерації виклав у такому порядку: створення федерації в межах возз’єднаної України; створення федерації в межах визволених народів Росії, об’єднання слов’янських націй у єдину федерацію, оформлення всесвітньої федерації. Прокоментуйте ці думки І. Франка.
5. В. Винниченкові належать такі слова: «Нація без державності є покалічений людський колективний організм. Через це так жагуче всі так звані «недержавні нації» прагнуть своєї держави, через це так самовіддано окремі члени її віддають сили свої на здобуття її й тому з такою ненавистю ставляться до тих, хто стоїть на заваді цьому, себто які тримають їх колектив у покаліченому стані.» Прокоментуйте це висловлення.
6. Резюме своїх політичних і світоглядних поглядів В. Липинський виклав так: «Навіть найтрудніше завдання може бути виконане, коли є стихійне, вроджене хотіння — ясна ідея, усвідомлююча хотіння; воля та розум потрібні для здійснення ідеї — віра в Бога і в те, що дана ідея згідна з Божими законами; і любов до людей та до землі, серед і на якій має здійснюватися дана ідея». Висловіть ваше ставлення до політичних поглядів В.Липинського.
7. Зробіть порівняльний аналіз поглядів на природу націоналізму Д.Донцова та М.Міхновського.

Завдання для перевірки знань
Які характерні риси притаманні розвитку політичної думки в
Україні часів Київської Русі?
Яку роль у поширенні політичних знань відіграла Києво-Могилянська академія?
Що принципово нового в розвиток української політичної думки було внесено Конституцією Пилипа Орлика?
Які політичні ідеї пропагували й відстоювали учасники Кирило-Мефодіївського товариства?
У чому суть ідейно-політичних поглядів М. Драгоманова та М. Грушевського?
Які основні положення політичної доктрини В.Липинського?
Яку роль у розвитку української політичної думки відіграли націоналістичні ідеї Д. Ткачука, Д. Донцова та М. Міхновського?
Тема 6. СУЧАСНІ ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНІ ТЕЧІЇ
Лібералізм та неолібералізм як політичні течії. Вивчаючи це питання, слід зазначити, що поява лібералізму як політичної течії органічно пов’язана з розвитком капіталістичних відносин у Європі XVII—XVIII ст. Термін «лібералізм» почали активно вживати у першій половині XIX ст., тоді ж виникли перші політичні партії лібералів. Але ідеологія лібералізму сягає своїм корінням у XVII—XVIII ст. У її творення значний внесок зробили такі видатні мислителі, як Д.Локк, Ш.Монтеск’є, І.Кант та ін.
Починаючи з XVIII ст. лібералізм остаточно посів місце провідної форми буржуазного способу мислення. Ліберали обгрунтували буржуазні права й свободи, передовсім свободу особи, промислової конкуренції, недоторканості приватної власності. Лібералізм — це індивідуалістська система поглядів, перевага в ній надається потребам і правам окремої людини. Але індивідуалізм цей не набуває абсолютного характеру. Маючи свободу волі, людина, як вважали ліберали, спрямовуватиме свої дії та здібності як на добрі справи, так і на погані. А тому постає необхідність створення правового державного порядку, призначенням якого має бути гармонізація відносин громадян. Соціально-політичні відносини складаються із волевиявлення окремих осіб і можуть бути виправдані лише тоді, коли вони захищають суб’єктивні права особистості.
Але на початку XX ст. стало зрозуміло, що суспільство необмеженої свободи конкуренції і ринку стало заважати як встановленню гармонійних відносин між людьми, так і розквіту економіки. Зі зміцненням позицій капіталізму гасло «рівних можливостей для всіх і кожного» перетворилося на право необмеженої експлуатації людей найманої праці. Соціальне й майнове розшарування суспільства, загострення суперечностей у період світової економічної кризи 30-х років поставили під сум-
нів основні ідеї «класичного лібералізму», вимагали їх радикального
перегляду.
Соціальному лібералізму або неолібералізму, що прийшов на зміну класичному варіанту, були вже притаманні ідеї посилення ролі державних органів у суспільному житті, створення «держави загального добробуту». Така держава мусила була запобігати соціальним конфліктам, допомагати найбільш знедоленим верствам суспільства, активно втручатись в економічне життя через податки, бюджет, планування.
У сфері економічної політики прихильники неолібералізму обстоювали необхідність збереження змішаної економіки, рівноправності різних форм власності, життєздатність яких мав визначити ринок. Розвиток ринку та його механізмів передбачалося здійснювати під контролем держави, на яку покладалася відповідальність за підвищення ефективності економіки, а також основна відповідальність за вирішення завдань соціальної політики, здійснення демократичних перетворень у суспільстві.
Основною ідеєю «соціального лібералізму» в політичній сфері була ідея «плюралістичної демократії», спрямованої на врахування інтересів усіх верств суспільства, їхню участь у політичному житті, здійснення таких принципів, як поділ влад, прийняття рішень у всіх представницьких органах на основі демократичних норм, в обстановці відкритості.
Консерватизм та неоконсерватизм як доктрини захисту традицій та одвічних цінностей. При розгляді цього питання слід звернути увагу на те, що консерватизм як ідеологія виник як реакція на Велику французьку революцію, котра вважалася його представниками причиною суспільного хаосу й руйнування.
Ще за часів «класичного консерватизму» його прихильники виступали проти ідей технократії, неподільного панування ринку — під цими гаслами буржуазія почала боротьбу з феодалізмом. Вони відкидали можливість встановлення рівності людей, домагалися формування суспільства на основі ієрархії, збереження станових привілеїв, спадкової влади. Консерватори закликали до відновлення монархії та відродження традиційних цінностей феодально-аристократичного устрою: «гармонії» й порядку середньовіччя, селянських громад, сім’ї, школи, церкви, тобто всього того, що, на їхній погляд, об’єднувало суспільство, забезпечувало його єдність та наступність розвитку.
У 80-х роках ХХ ст. сталися серйозні зміни в політичному житті країн Заходу: зміцнили свої позиції консерватори в США та Великобританії, були усунені від політичного керівництва соціалісти й ліберали у Франції, Італії та ФРН. Ідеї консерватизму та відповідні підходи до вирішення соціально-економічних проблем стали домінуючими у багатьох впливових політичних партіях західних країн: Консервативній партії Великобританії, Республіканській партії США, Ліберально-демократичній партії Японії, Християнсько-демократичному та Християнсько-соціальному союзі у ФРН (ХДС/ХСС), Італійській християнсько-демократичній партії та кількох інших. Лібералізм поступився місцем консерватизму в усіх сферах життя.
Посиленню впливу консерватизму в країнах Європи та Америки сприяв ряд факторів. Насамперед треба зважити: неоліберальна доктрина «суспільства добробуту» покладала в основу його розвитку швидкий прогрес техніки. Але прискорення НТП спричинило загострення екологічної обстановки, значно погіршило середовище життя людини. Відтак посилилося невдоволення політикою лібералів, помітно зріс вплив консерваторів, які обіцяли гармонізувати відносини людини з довкіллям.
Сприятливим для консерваторів став і факт посилення у західних країнах бюрократизму, котрий породжувався державою і гальмував розвиток економіки. Неоконсерватори виступили за усунення держави від управління економікою та соціально-політичною сферою, за повернення свободи ринку й конкуренції. Сучасну людину приваблює висока оцінка консерваторами ролі сім’ї та школи як факторів стабілізації суспільства. Такі «продукти розуму», як ядерна й хімічна зброя, сталінський та полпотівський «соціалізм», спонукають нині інакше сприймати критику консерваторами просвітительської абсолютизації розуму в соціально-політичній сфері. Актуальним залишається питання і про ставлення до минулого. Відомо, що відмова від цінностей, створених попередніми поколіннями, забування традицій народу дуже дорого обійшлося нашому суспільству.
Соціалістичні політичні концепції. Марксистська соціально-політична думка. При розгляді цього питання слід зазначити, що вчення К.Маркса (1818—1883) і Ф.Енгельса (1820—1895) виникло наприкінці 40-х років ХІХ ст. в Європі. Це був період революцій, національних війн, бурхливого промислового розвитку та загострення класової боротьби.
Основна ідея соціально-політичних поглядів Маркса та Енгельса полягала в тому, що в результаті внутрішнього розвитку капіталізму будуть зруйновані вузькі рамки класових і національних відносин, створені умови для розкріпачення людини. Свобода та всебічний розвиток людини, з погляду засновників марксизму, можливі тільки в асоціації та через асоціацію. Але просування до звільнення людини здійснюється через класову боротьбу і революцію, знищення одного класу іншим, через встановлення влади робітничого класу, котра остаточно усуне поділ на соціальні класи і приведе до однорідного, соціально справедливого суспільства.
Особливу роль у поширенні й розвитку марксистської соціально-політичної теорії наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. відіграв В.І.Ленін (1870—1924). З теоретичних положень, що характеризували внесок Леніна у соціально-політичну теорію марксизму, необхідно назвати вчення про роль революційної теорії в робітничому русі, про гегемонію пролетаріату в демократичній революції і про революційно-демократичну диктатуру пролетаріату та селянства як перехідну форму влади в період між буржуазно-демократичною і соціалістичною революціями, революційні можливості селянства у боротьбі проти капіталізму. Ленін зробив також висновок про можливість перемоги соціалістичної революції спочатку в кількох або навіть в одній країні. Предметом особливого інтересу Леніна було вчення про державу, котрому він присвятив спеціальну працю «Держава і революція». У післяжовтневих працях він багато уваги приділяв визначенню шляхів будівництва соціалізму в колишньому СРСР.
Марксизм справив могутній вплив на долю людської цивілізації в ХХ ст. Але не всі ідеї соціально-політичної концепції марксизму витримали перевірку часом. Історичний розвиток людства привів до таких змін та епохальних зрушень, котрих ця теорія не передбачала. Сталися серйозні зміни у складі суспільних сил, що виборюють соціальний прогрес, у спробах здійснення соціальних перетворень. Перестали бути актуальними ідеї конфронтації, революції, збройної боротьби.
Суспільна практика довела, що історично обмеженими виявилися положення марксизму про насилля як бабу-сповитуху історії, про всесвітньо-історичну місію пролетаріату та його диктатуру, про зникнення товарно-грошових відносин при соціалізмі. Проте й нині залишаються актуальними діалектичний метод аналізу суспільних явищ, ідеї соціальної справедливості та солідарності, положення про те, що вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх тощо.
Соціал-демократичні концепції соціалізму. Необхідно підкреслити, що соціал-демократія як суспільне явище існує вже понад сто років. Міжнародна організація соціал-демократії — Соціалістичний інтернаціонал — об’єднує 68 партій усіх континентів, що налічують у своїх рядах понад
17 млн чоловік.
Розробка теорії «демократичного соціалізму» в документах Соцінтерну та практичні заходи соціал-демократії для її здійснення в країнах Заходу є важливим внеском у розвиток суспільного прогресу. На особливу увагу заслуговують:
– пошук способів підвищення ефективності економіки, піднесення продуктивних сил на новий, більш високий рівень розвитку;
– форми проведення в життя в країнах, де при владі перебувають соціалістичні і соціал-демократичні партії, радикальних соціально-економічних заходів, спрямованих на задоволення життєвих потреб широких верств трудящих;
– вивчення досвіду поступового здійснення соціальних перетворень, пошуки компромісів із суспільно-політичними силами, партіями й рухами, що дотримуються альтернативних позицій.
Прикладом ефективної реалізації ідеї «демократичного соціалізму» може служити «шведський експеримент».
Екологічний соціалізм. Це досить впливова соціально-політична течія, що сформувалася на Заході на початку 80-х років. Конкретно-історичною основою його виникнення стали негативні наслідки НТР, глобальні проблеми сучасної екології. Загроза ядерної катастрофи, екологічна й енергетична криза, голод мільйонів людей у країнах, що розвиваються, масове безробіття породили протести широкої громадськості, спричинили розвиток масових демократичних рухів, спрямованих на вирішення глобальних проблем екології.
Як альтернативу капіталізму й соціалізму лідери міжнародного екологічного руху і партії «зелених» у Німеччині Т. Еберман і Р. Трамперт висунули свою модель суспільства, розробили концепцію «екологічного соціалізму». Ця концепція викладена в їхній колективній праці «Майбутнє зелених. Реалістична концепція для радикальної партії». Основні її положення такі. Капіталізм і соціалізм є лише двома різновидами «індустріалізму», а саме він — головна причина екологічних та інших глобальних проблем, оскільки розвиток виробництва в умовах науково-технічної революції призводить до деградації суспільства, загострення екологічної кризи. Альтернативою «індустріалізму» проголошується «екологічний соціалізм», коли припиняється розвиток економіки, скорочуються зайве виробництво й зайве споживання, змінюється спосіб життя й мислення людей.
Автори цієї концепції не відмовляються від науково-технічного прогресу взагалі. Вони виступають лише проти тих моделей економічного розвитку, які ставлять під загрозу екологічне майбутнє планети. Заслуговує на схвалення їхня вимога: будь-які наукові відкриття і технічні нововведення, перш ніж бути реалізованими, повинні проходити експертизу щодо соціальної доцільності й екологічної безпеки. Вони вірять, що людство колись само відмовиться від надмірного розвитку виробництва товарів, від споживацької психології.
Правий та лівий екстремізм: сучасна ідеологія і політика. Вивчаючи це питання, слід звернути увагу на те, що екстремізм — це схильність у політиці та ідеології до крайніх поглядів і дій. Як свідчить суспільна практика, екстремізм можуть породжувати різноманітні чинники: соціально-економічні кризи, різкий спад життєвого рівня основної маси населення, тоталітарний та авторитарний характер існуючих режимів, жорстоке придушення владою опозиції, переслідування інакомислячих, національний гніт тощо.
Слід зазначити, що в політичному плані екстремізм намагається підірвати дієвість суспільних структур та інститутів, що функціонують, за допомогою силових методів. З цією метою екстремісти організовують заворушення, провокують страйки, вдаються до терористичних актів. Представники цієї політичної течії виступають проти будь-яких компромісів, переговорів та угод, пов’язаних із взаємними поступками.
У політичній течії екстремізм традиційно поділяється на лівий та правий. Як свідчить політична практика, ліві екстремісти у своїх поглядах звертаються, як правило, до ідей марксизму-ленінізму та інших лівих течій (анархізм, лівий радикалізм), проголошуючи себе найпослідовнішими борцями «за справу пролетаріату», «трудящих мас» і т.п. Представники лівого екстремізму таврують капіталізм за соціальну нерівність, пригнічення особистості, експлуатацію, а соціалістичне суспільство вони піддають критиці за бюрократизацію, за зраду принципів класової боротьби тощо.
На противагу лівим, праві екстремісти викривають вади буржуазного суспільства з украй консервативних позицій, тавруючи його за «занепад» моралі, наркоманію, егоїзм, споживацькі настрої, засилля «масової культури», відсутність «порядку» тощо. Найбільш послідовним правоекстремістським політичним рухом є фашизм, що виник в обстановці революційних процесів, які охопили країни Західної Європи після Першої світової війни і перемоги революції в Росії.
Масовою базою правого та лівого екстремізму, як раніше, так і зараз, слугують дрібнобуржуазні й маргинальні верстви, а також частина інтелігенції, окремі групи військових, частина студентства, націоналістичні й релігійні рухи, які конфліктують з владою.
Екстремізм і основна форма його вияву — тероризм, у тому числі й міжнародний, набув останнім часом значного поширення на території багатьох країн світу. Деструктивні сили правого та лівого гатунку й націоналістичного характеру, використовуючи помилки та прорахунки при здійсненні демократизації суспільства, виступають проти існуючих державних інститутів, суспільно-політичного устрою, нормальних міжнаціональних відносин, роздмухують і провокують конфлікти на політичному, національному та релігійному грунті, висувають ультимативні вимоги, які взагалі не можна виконати. Правий та лівий екстремізм у будь-яких формах, як свідчить політична практика, несе горе й страждання народам, робить їх заручниками вузькогрупових інтересів певних політичних сил.
Релігійно-клерикальні концепції суспільного розвитку. Слід взяти до уваги, що клерикалізм як політичний напрямок склався у ХІХ ст. Його ідеї поширилися у всьому світі, справивши серйозний вплив на суспільно-політичне життя. В багатьох країнах, поряд із релігійними організаціями, були створені конфесійні політичні партії, профспілки, жіночі та молодіжні об’єднання. Вони зміцнили позиції клерикалізму.
Релігійних переконань і нині дотримується більша частина людства. Серед конфесій (віросповідань) найбільш впливовим є католицтво, що його визнають майже 600 млн чоловік з усіх континентів.
Ідейно-політичним центром католицизму є Ватикан. Його соціальна доктрина була розроблена в енцикліці папи Льва ХІІІ «Про нові речі», що була опублікована у 1891 р. Згідно з цією енциклікою ідеальна модель соціального суспільного устрою має створюватися на основі християнської демократії, яка передбачає співробітництво між класами й народами, ліквідацію протиріч між працею й капіталом. У 1991 р., рівно через
100 років після виходу попередньої енцикліки, папа Іоанн Павло ІІ випустив нову, ювілейну енцикліку «Сотий рік», в якій проголосив подальший розвиток соціальної доктрини Ватикану, сформулювавши права й свободи людини та обгрунтувавши необхідність участі католицької церкви у захисті цих прав, зміцненні й поглибленні християнської демократії.
До світових релігій, які справляють серйозний вплив на політичні процеси й суспільне життя, належить іслам. Його послідовники — понад мільярд мусульман — проживають у 52 країнах Азії та Африки. Вони проголосили іслам основою своєї державності.
Духовні й політичні лідери широко використовують іслам для впливу на віруючих. «Оновлений» ісламський соціальний порядок пропагується як «третій» шлях розвитку. За цим порядком передбачається надати державі роль стримуючої сили, міцного бар’єра на шляху проникнення західного й східного впливу, ідей та культур, з якими мусульманські народи пов’язують свої біди, злиденність і безправ’я.
Як свідчить суспільна практика, будь-яка ідейно-політична течія намагається справити якнайсильніший вплив на людей, щоб залучити до себе максимальну кількість прихильників. Через це різні політичні течії неминуче змагаються між собою, сподіваючись виштовхнути одна одну на узбіччя суспільного життя. Але взаємовідносини ідейно-політичних течій неможливо звести лише до боротьби. Між ними відбувається постійна дискусія з приводу суспільних проблем, вони взаємно впливають одна на одну і взаємозбагачуються. Цей процес можна розглядати передовсім як взаємодію, що включає в себе різні елементи і процеси.

Плани семінарських занять
Роль і місце лібералізму й консерватизму в політичному житті суспільства.
Марксистська концепція соціалістичного ладу.
Соціал-демократична доктрина суспільного устрою.
Теми рефератів
Особливості неоконсерватизму в «новому світі».
Боротьба проти тероризму — нагальна потреба сучасності.

Література
Американский либерализм в 80-е годы: поиск альтернатив. — М., 1986.
Бессонов Б.И. Фишизм: идеология, политика. — М., 1985.
Бианк Ф.С. Старый и новый фашизм. — М., 1992.
Каленим Б.В. Неоконсерватизм и новые правые. — М., 1986.
Михайлов Б.В. Современный американский либерализм: идеология и политика. — М., 1991.
Консерватизм в идейно-политической жизни США 80-х годов. — М., 1986.
Миронов Д.А., Перцев А.В. Позитивистский социализм: иллюзия или реальность. — М., 1990.
Нысанбаев А.Н., Сулейманов Ф.М. От «единомыслия» к плюрализму мнений: Беседы о путях к социальному диалогу. — М., 1990.
Оганесян А.К. Социальная этика американского неоконсерватизма. — М., 1990.
Перегудов С.И. Неоконсервативная модель общественных отношений. — М., 1990.
Полянский Ф.Я. Социализм и современный анархизм. — М., 1983.
Соболь О.Н., Ермолаенко А.Н. «Неоконсервативная революция»: лозунги и реальность. — К., 1990.

Навчальні завдання
1. Деякі відомі західні політологи стоять на позиціях тристадійного розвитку історії людства (теорія стадій У. Ростоу; поділ цивілізації на доіндустріальну, індустріальну й постіндустріальну у працях З. Бжезінського, Д. Белла; теорія «трьох хвиль» О.Тоффлера). Чи існує принципова різниця між їхньою точкою зору та поглядами К. Маркса на етапи суспільного прогресу?
2. Прокоментуйте таке висловлювання американського економіста М.Фрідмена: «Суспільство, яке ставить рівність (у сенсі рівності результатів) вище свободи, в результаті втратить і рівність, і свободу».
3. Чи згодні ви з висловлюванням професора Ф. Хайєка: «Хто візьметься заперечувати, що суспільство, в якому влада в руках багатих все рівно краще суспільства, в якому багатими можуть стати тільки ті, в чиїх руках влада?»
4. Дайте коротку характеристику концепції «демократичного соціалізму», використовуючи матеріали програмних документів Соціалістичного інтернаціоналу (див.: Современная социал-демократия: словарь-справочник. — М., 1970).
5. Як ви розцінюєте з позицій сьогодення основні ідеї та їх аргументацію у статті Е.Бернштейна «Чи можливий науковий соціалізм?» (Полис. — 1991. — № 4).
6. Підберіть за матеріалами періодичної преси фактичний матеріал про основні параметри «шведської моделі» (див.: Швеция. Социал-демократия на практике. Общественная жизнь за рубежом // Книжное обозрение. — 1991. — № 1).
7. Зробіть порівняльний аналіз запропонованих висловлювань і сформуйте свою позицію з даного питання:
а) К.Маркс та Ф.Енгельс у праці «Німецька ідеологія» писали: «...комунізм не стан і не ідеал, а реальний історичний рух».
б) Е.Бернштейн у праці «Нариси історії й теорії соціалізму» писав: «Я відкрито визнаю, що дуже погано розумію і дуже мало цікавлюсь тим, що у звичайних умовах розглядається під «кінцевою метою соціалізму». Ця мета... що б вона не уявляла, для мене — ніщо, рух же — все. Під рухом я розумію як загальний розвиток суспільства, тобто соціальний прогрес, так і політичну й економічну агітацію та організацію для здійснення цього прогресу».

Завдання для перевірки знань
У чому суть доктрини лібералізму та неолібералізму?
Які риси притаманні консерватизму та неоконсерватизму?
Які основні положення марксистської політичної теорії?
Що таке творчий марксизм? Чи можна до марксизму застосовувати таке поняття?
В чому суть соціал-демократичної концепції соціалізму?
Що характерно для доктрини екологічного соціалізму?
Що являє собою політичний екстремізм і в чому його небезпека для суспільно-політичного розвитку людства?

Тема 7. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА
Сутність і структура політичної системи. Розглядаючи це питання необхідно підкреслити, що політична система — це цілісна, впорядкована система відносин, дій, ідей, методів і інститутів, зв’язаних з політикою, з її розробкою та практичним здійсненням. Політична система суспільства — це складна, багатогранна система взаємин державних і недержавних соціальних інститутів, які виконують відповідні політичні функції для захисту інтересів певних класів та соціальних груп.
Політична система виступає як одна з частин або підсистем сукупної суспільної системи. Вона взаємодіє з іншими її підсистемами: соціальною, економічною, ідеологічною, етичною, правовою, культурною тощо. Політична система конкретного суспільства визначається його класовою природою, соціальним устроєм, формою правління (парламентське, президентське і т.п.), типом держави (монархія, республіка), характером політичного режиму (демократичний, тоталітарний, авторитарний) тощо. Сьогодні в політичній практиці можна виділити такі типи політичних систем: постіндустріальні, посткапіталістичні, перехідні, постколоніальні та ін.
Вивчаючи політичну систему, доцільно, на наш погляд, визначити такі її компоненти:
політичні відносини;
політичну організацію, що охоплює сукупність політичних інститутів та організацій;
політичні, правові та моральні норми, що існують і діють у вигляді конституцій, статутів та програм партій, політичних традицій і процедур регуляції політичних процесів;
методи політичної діяльності, що становлять основу політичного режиму;
політичну культуру, що виявляється у політичних поглядах, ідеях, теоріях, у політичній свідомості та політичній поведінці.
Політичні відносини у суспільстві виникають через боротьбу, завоювання та здійснення політичної влади. Це, по-перше, міжкласові, внутрішньокласові, міжнаціональні та міждержавні відносини. По-друге, це так звані вертикальні відносини, що складаються в процесі здійснення політичної влади між політичними організаціями (державою, партіями, суспільними організаціями тощо). По-третє, це відносини, які складаються між політичними і неполітичними організаціями та установами (адміністрація області й підприємство, інститут, установа культури, партія й трудовий колектив тощо).
До політичної організації (організаційного компонента політичної системи) належать держава, політичні партії, професійні спілки, кооперативні, молодіжні й інші організації та об’єднання. Всі ці організації створюються для того, щоб виражати, захищати в політичній системі багатоманітні соціальні інтереси: класові, групові, національні, молодіжні, жіночі, професійні тощо. Все більш активним і самостійним елементом політичної організації стають засоби масової інформації.
Взаємодія політичних інститутів відбувається на основі певних норм політичного життя. Найбільш важливими є правові норми: конституція, закони, які на ній базуються, та інші нормативні акти, за недотримання яких накладаються адміністративні санкції. Суттєву роль у здійсненні політичної діяльності відіграють також норми, котрі створюються суспільними організаціями для регулювання відносин всередині них — насамперед статутні норми цих організацій. Писані правові й статутні норми доповнюються в політичному житті неписаними звичаями й традиціями.
Політичне життя регулюється й етико-моральними нормами. Вважалося, що «політика — це брудна справа», і так було віками. Нині дедалі більше усвідомлюється необхідність моральної поведінки у сфері політики, відбувається повернення до таких моральних рис, як совість, честь, благородство. Для політичного діяча чесність — це насамперед єдність слова і діла, благородство — толерантність (терпимість) та повага до чужої думки (в тому числі до думки політичних опонентів), висока особиста відповідальність за свою діяльність.
Функціональним елементом політичної системи суспільства є політичний режим — способи й методи здійснення політичного владарювання, порядок взаємовідносин суспільства й політичної влади. У сучасній політичній теорії розрізняють такі основні типи політичних режимів: демократичні, авторитарні та тоталітарні.
У політику люди (суб’єкти політики — особистості, соціальні групи, верстви, класи, народності, нації) завжди привносять частку свого внутрішнього світу, надій, сподівань, інтересів, уявлень про сенс життя та щастя. Це виявляється в політичній культурі (в політичних поглядах, ідеях, теоріях, у політичних платформах і програмах, у політичних рішеннях, у політичній поведінці). Політична культура — надзвичайно важливий компонент політичної системи, оскільки світ політики не існує без людини, яка наділена свідомістю. І від того, які політичні й моральні принципи (цілісні орієнтації) вибирає особистість у процесі політичної діяльності, залежить ефективність політики, а значить — і життя суспільства в цілому, його прогрес.
Держава в політичній системі суспільства. При розгляді цього питання треба звернути увагу на те, що основним компонентом політичної системи є держава, якій належить особливе місце в політичному житті суспільства. Саме держава виступає основним носієм політичної влади та головним знаряддям реалізації класових інтересів, головним суб’єктом і одночасно головним об’єктом політичної діяльності і політичних відносин у суспільстві.
Держава як певна політична структура має надзвичайно складну будову. Традиційно виділяють три гілки державної влади — виконавчу, законодавчу і судову, які мають у різних країнах різне оформлення й назву. Держава, виступаючи від імені суспільства, регламентує політичну діяльність всіх його організацій, встановлює основні норми цієї діяльності, її методи, умови формування й функціонування недержавних організацій.
Держава існує через здійснення нею сукупності необхідних функцій. Такими функціями є: захист суспільного ладу, запобігання й усунення соціально небезпечних конфліктів, регулювання економічних та інших суспільних відносин, здійснення загальної для країни внутрішньої політики як системи її конкретних виявів — соціальної, економічної, фінансової, наукової, культурної, освітньої та ін., виконання зовнішньополітичної функції захисту інтересів країни, функції оборони країни тощо.
Методи, за допомогою яких здійснюються функції держави, характер встановлених у державі соціальних та інших відносин дають змогу класифікувати різні види держав і побудувати їх типологію. Така типологія може здійснюватися за різними ознаками.
Досить поширеною є класифікація держави за формою державного правління. Під формою державного правління слід розуміти організацію верховної державної влади, її структуру, правовий (конституційний) статус та субординацію вищих органів, порядок їх діяльності. Як правило, основними сучасними формами правління є парламентська республіка, президентська республіка, конституційна монархія.
Не менш поширена класифікація держави за формою державного устрою. Адміністративно-територіальний устрій держави, що включає механізм взаємовідносин між державою та її складовими частинами, центральними й місцевими органами влади, є й формою державного устрою: унітарною чи федеративною.
Сучасні держави можна типологізувати і за тими функціями, які вони виконують. За цією ознакою можна виділити військову або поліцейську державу, правову, а також соціальну державу. Військова, або поліцейська держава характеризується гіпертрофованим розвитком і особливо значною роллю структур державного насилля — армії, військово-промислового комплексу, органів охорони порядку та безпеки. На відміну від поліцейської основне призначення правової держави полягає в розвитку структур, що забезпечують захист прав усіх членів суспільства, а також їх підкорення праву як вищій силі, рівноправність усіх громадян (як рядових, так і можновладців) перед законом. Соціальна держава свою діяльність зосереджує на проведенні активної соціальної політики, яка допомагала б пом’якшенню й запобіганню соціальних конфліктів.
Роль і місце політичних партій та громадсько-політичних об’єднань у політичній системі. Вивчаючи це питання, слід зауважити, що у політичній сфері як носії політичної діяльності та політичних відносин виступають організації, і насамперед політичні партії. Політична партія — це організація, що об’єднує на добровільній основі найбільш активних представників тих чи інших класів, соціальних верств і гуртів.
Політичні партії, як правило, мають свою програму, систему цілей, які вони активно пропагують та захищають, більш-менш розгалужену організаційну структуру, покладають на своїх членів певні обов’язки та встановлюють норми поведінки. Це дає змогу партіям бути могутнім чинником підвищення рівня організованості політичного життя.
Зміст і сутність політичних партій розкриваються через їх класифікацію. В основу такої класифікації можуть бути покладені різні критерії: соціальна база, ідеологічна спрямованість, принципи організації та ряд інших. Виходячи з природи соціальної бази, можна виділити партії, що виражають інтереси: 1) окремих класів (наприклад, буржуазні, пролетарські, селянські тощо); 2) окремих соціальних верств та гуртів (наприклад, інтелігенції, дрібної буржуазії); 3) кількох класів та соціальних гуртів (наприклад, політичні партії, що виникають на основі соціально-визвольних рухів).
З ідеологічного погляду розрізняють: 1) ідейно-політичні або світоглядні партії, які у своїй діяльності керуються певними ідеологічними принципами; 2) прагматичні або партії виборчої кампанії, які не мають певних ідеологічних програм і беруть собі за мету мобілізацію більшої частини електорату для перемоги на виборах.
За принципами організації розрізняють: 1) кадрові партії, що об’єднують у своїх лавах невелику кількість професійних політиків та спираються на фінансову підтримку привілейованих верств суспільства; 2) масові партії, що орієнтуються на залучення до своїх лав якнайбільшої кількості членів з метою забезпечення за допомогою членських внесків фінансової підтримки своєї діяльності; 3) партії, що будуються на чітких, формально визначених принципах членства (статут, форми та умови вступу до партії, партійна дисципліна тощо); 4) партії, в яких відсутній інститут офіційного членства, а належність до партії виявляється, наприклад, через голосування за її кандидатів на виборах; 5) парламентські партії.
До основних функцій політичних партій у суспільстві належать: представництво соціальних інтересів, соціальна інтеграція, політична соціалізація, створення ідеологічних доктрин, боротьба за державну владу й участь в її здійсненні, розробка політичного курсу, формування громадської думки тощо.
Надзвичайно важливою проблемою сьогоднішнього життя всіх країн світу є співвідношення однопартійності та багатопартійності. Політичний досвід свідчить: однопартійність притаманна, як правило, політичному життю суспільства, де відсутня розвинута соціально-класова структура, функціонує відстала економіка, наявний низький рівень політичної культури більшості населення, а демократія знаходиться у зародковому стані.
Ось чому в сучасному світі у більшості держав функціонують багатопартійні політичні системи, бо саме вони є важливою умовою демократизації всіх сторін життя суспільства. Це найбільш розвинена форма політичного плюралізму, який віддзеркалює багатоманітність інтересів класів, соціальних гуртів та спільнот, що виявляються в політичній сфері.
Існування та функціонування суспільно-політичних об’єднань — характерна ознака будь-якого демократичного суспільства. Діяльність суспільних організацій і рухів, на відміну від державних інститутів, характеризується тим, що ці організації та рухи не мають жодних владних повноважень. Вони відрізняються і від політичних партій, бо не мають на меті оволодіти державною владою, хоча їхня діяльність за певних умов може набирати політичного характеру. Виходячи з цієї різниці, суспільні рухи й організації можна класифікувати як масові добровільні об’єднання, що виникають у результаті волевиявлення громадян на основі їхніх спільних інтересів. У демократичному суспільстві держава не втручається в їхню діяльність, хоча й регулює її згідно з чинним законодавством.
Головні засади діяльності суспільних об’єднань — це добровільність, поєднання особистих і суспільних інтересів, самоврядування, рівність усіх членів, законність та гласність.
Важливою проблемою політології є критерії класифікації суспільних організацій. За найбільш важливий звичайно беруть характер взаємозв’язків членів організації або вид їхньої діяльності. В основу типології суспільних організацій можна також покласти поставлені цілі: або захист громадянських, політичних, економічних та культурних прав і свобод громадян (наприклад, професійні спілки, союз підприємців, товариство споживачів і т.п.), або задоволення професійних чи аматорських інтересів (союзи журналістів, письменників, художників і т.п.), або участь у добродійній діяльності (товариство милосердя, фонд миру).
Різні цілі дають можливість здійснювати типологію і за видами їх діяльності. За цим показником можна виділити економічні, релігійні, науково-технічні товариства, товариства у сфері освіти й культури, спортивні й туристичні, охорони здоров’я тощо.
Зрозуміло, що основою для типології суспільних організацій можуть бути й інші критерії: класові та національні ознаки, демографічні чинники, масштаби діяльності, методи й способи дій та ін.
Політичні партії та суспільно-політичні об’єднання в Україні. Сьогодні у політичному житті України умовно можна виділити п’ять основних напрямків диференціації діяльності політичних об’єднань, виходячи з їхнього ставлення до: 1) ідеї державної незалежності; 2) історичного періоду перебування України у складі Росії та СРСР; 3) нинішньої Росії та СНД; 4) форми державного устрою, організації влади й політичного режиму; 5) цілей, форм і методів проведення ринкових реформ. Класифікуючи таким чином сучасні політичні партії України, можна назвати чотири основні напрямки: націонал-радикальний, націонал-центристський, ліберальний та соціал-комуністичний.
Аналіз програмних положень партій, організацій і рухів свідчить, що більшість із них ще не мають серйозної концепції, спрямованої на стабілізацію суспільства, вихід його з кризи, не кажучи вже про перспективи просування по шляху прогресу. Декларації одних — це перелік абстрактних загальнолюдських цінностей, інших — антикомуністичні маніфести, третіх — повторення ортодоксальних марксистсько-ленінських ідей, агітація за повернення до застійних часів, а то й до відновлення сталінізму, четвертих — це екстремістські, націоналістичні та шовіністичні заклики. Така розбіжність політичних поглядів не може не хвилювати, особливо за умов поглиблення кризи в усіх сферах суспільства.
Проте логіка розвитку названого процесу є невблаганною: відсутність конструктивного діалогу між політичними партіями, громадськими організаціями і рухами може призвести до того, що на хвилі зростаючого обурення голодного і зубожілого народу виникне альянс рухів і партій, які досі перебувають у тіні. Цей альянс змете всіх — правих і лівих, консерваторів і демократів.
Порівняння програм і платформ дозволяє зробити висновок, що багато світоглядних позицій громадсько-політичних рухів ніколи не зблизяться і завжди існуватимуть передумови до ідейного суперництва з широкого кола проблем. Однак ідеї громадянського миру й ненасильства, побудова правової та незалежної держави, забезпечення прав людини, захист навколишнього середовища, інші демократичні цілі та цінності можуть і мусять бути покладені в основу зближення різних позицій, досягнення розумних компромісів з метою виведення суспільства з кризи. Розширенню бази для співробітництва має сприяти спільна робота з утвердження державного суверенітету і незалежності України, перехід до соціально орієнтованої ринкової економіки. Саме з цих базових цілей мають виходити політичні партії та громадські організації, визначаючи можливість співпраці між собою.
Важливим елементом розвитку політичних процесів в Україні має стати завершення правового оформлення багатопартійності. Прийнятий Верховною Радою Закон України «Про об’єднання громадян» є лише першим кроком на цьому шляху. Треба ще прийняти відповідні нормативні акти, які б чітко визначили характер державного фінансування політичних партій за результатами парламентських виборів, і вжити необхідних заходів для державної підтримки виборчих кампаній. Визначною подією у розвитку демократичних процесів в Україні стало прийняття нової Конституції, — Основного Закону нашої держави, що сприятиме розвиткові громадянського суспільства, формуванню професійного парламенту та ефективній реалізації принципу поділу влад. А щоб політичні процеси рухалися саме в такому напрямку, державні інститути повинні цілеспрямовано, активно впливати на розвиток багатопартійності, допомагати становленню партій та суспільно-політичних організацій в Україні.

Плани семінарських занять
Політична система суспільства: структура, сутність. Особливості політичної системи сучасної України.
Роль держави в суспільстві, її типи та форми.
Партії, громадські організації та рухи в політичному житті. Будова партійної системи в Україні.

Теми рефератів
Особливості формування та діяльності політичних партій України.
Політична система сучасної України.

Література
Основы теории политической системы / Отв. ред. Ю.А.Тихомиров. — М., 1985.
Политические системы современности / Отв. ред. Ф.М.Бурлацкий. — М., 1978.
Декларація про державний суверенітет України // Радянська Україна. — 1990. — 17 липня.
Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть? — К., 1991.
Кириченко В. Українська національна ідея та розбудова української державності // Розбудова держави. — 1993. — №9.
Крамок П. Куди йдемо? (Деякі міркування з приводу минулого і перспектив розвитку української нації) // Сучасність. — 1993. — №6.
Лебединець В. Проблеми відродження української державності й нації // Державність. — 1993. №2.
Евдокимов В.В. Партии в политической системе буржуазного общества. — Свердловск, 1990.
Литвин В. Про сучасні українські партії, їх прихильників та лідерів: Політологічні читання // Українсько-канадський щоквартальник. — 1992. — №1.
Україна багатопартійна: Програмні документи нових партій. — К., 1993.
Массовые движения в современном мире / С.Г.Айвазова и др. — М., 1990.
Другі Всеукраїнські збори Народного руху України: Документи. — К., 1990.

Навчальні завдання
1. Сучасна політологія виходить з того, що основою політичної системи виступає політична організація. Назвіть суб’єктів політичної організації, визначте їх роль, уясніть, від чого залежать структура цих суб’єктів, зміни їх структури і функцій.
2. Апріорі прийнято вважати, що республіканська політична система більш демократична, ніж монархічна. Англія функціонує як конституційна монархія, фашистська Німеччина була республікою. Чим же визначається рівень демократичності цих країн: політичною системою чи режимом?
3. Чи існують у нашому суспільстві передумови реалізації відомої формули «приватна власність — незалежний громадянин — громадянське суспільство — правова держава»?
4. Які соціокультурні особливості України призвели до чітко сформованої традиції правового нігілізму?
5. З погляду історії партії з’явилися разом із політикою як певним видом діяльності. Але їх функції і ставлення суспільства до них мінялися. Чим відрізняються сучасні партії від партій Античного світу чи партій Середньовіччя?
6. Яка ленінська парадигма партії та історичні рамки її реалізації?
7. Які проблеми й труднощі становлення багатопартійної системи у сьогоднішній Україні, країнах СНД?
8. До суб’єктів політичної системи відносяться суспільні організації. Спробуйте дати визначення суспільної організації, класифікувати її за рівнем участі в політичному житті суспільства.

Завдання для перевірки знань
1. Згадайте, що в природничих та гуманітарних науках називається системою і дайте відповідь на запитання, що таке політична система?
2. Від чого залежить формування тієї чи іншої політичної системи в різні історичні епохи і в різних країнах?
3. Які функції виконує політична система?
4. В чому різниця між поняттями «політичні системи» й «політичні режими»?
5. Що виступає стрижнем політичної системи?
6. До якого типу держав відноситься держава «диктатури пролетаріату»?
7. Як співвідносяться поняття «закон», «право», «справедливість»?
8. Що таке політична партія, які причини її формування?
9. Чим різняться між собою партія, суспільна організація, суспільний рух?
10. Які відомі вам підстави для типізації партій?
11. Чим визначається виникнення й функціонування багатопартійної системи?
12. Якими критеріями визначаються суспільні організації, рухи? Яка існує їх типізація?

Тема 8. ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА
Економічна політика держави та необхідність переходу до ринкових відносин у суспільстві. Для з’ясування цього питання важливо звернути увагу на те, що економічна політика — це свідома, цілеспрямована діяльність державних органів, політичних партій та суспільних організацій в економічній сфері, що здійснюється в інтересах суспільства.
Економічна політика держави має кілька завдань: здійснювати регулювання економіки в інтересах соціальних груп, які мають політичну владу; зв’язувати, зрівноважувати економічні інтереси як тих соціальних груп, які мають політичну владу, так і тих, які не мають її; забезпечувати функціонування всієї соціально-економічної системи в цілому (грошовий обіг, енергетика, будівництво, екологічні проблеми, інфраструктура); налагоджувати й розвивати взаємовигідні економічні зв’язки з іншими країнами, захищаючи економічні інтереси власної країни.
Особливості історичного розвитку в СРСР призвели до створення командної економіки або, як прийнято говорити, командно-адміністративної системи управління. Ця система, що проіснувала протягом десятиліть, стала головною причиною застою, а потім і кризи, в яку потрапила радянська економіка у 80-ті роки.
Альтернативою командно-адміністративної системи управління економікою, яка себе повністю дискредитувала, є ринкова економіка. Життєздатність та результативність ринкової економіки доведена світовим досвідом. Узагальнення цього досвіду дозволяє зробити висновок, що ринкова система — це могутній засіб підвищення ефективності виробництва. Товарно-грошові відносини — провідний регулятор економічного життя в умовах будь-якого розвинутого виробництва.
Перехід до ринкової економіки в Україні в інтересах кожної людини — така економіка дозволить створити умови для заохочення творчості, ініціативи кожної людини, а також економічні стимули для високопродуктивної праці. Перехід до ринку зорієнтує виробництво на потреби людей, створить ефективний механізм взаємовигідних відносин виробника та споживача. Попити людей, а не монополія виробника визначатимуть, що, в якій кількості і якої якості має бути запропоновано на продаж. Ринкова економіка покладе кінець хронічному дефіциту, підірве базу для спекуляції та зловживань.
Які ж зміни необхідно здійснити в економіці, щоб забезпечити перехід до ринку? Це насамперед створення змішаної економіки, впровадження різних і рівноправних форм власності, а для цього — підтримка підприємства, роздержавлення, приватизація та розвиток конкуренції. Ефективне функціонування ринку можливе лише за умови, коли основна частина товаровиробників (підприємств, організацій) матимуть свободу господарської діяльності й підприємництва.
Можуть також створюватися підприємства, що є власністю громадських та релігійних організацій, іноземних громадян і фірм, а також змішані підприємства. Водночас у державній власності залишаються підприємства, які мають особливо важливе значення для життєзабезпечення населення країни або окремих регіонів.
Перетворення державної власності в колективну, яка б управлялася самими колективами, виникнення акціонерних, кооперативних, спільних і приватних підприємств створює різноманітні й рівноправні форми власності.
Усім товаровиробникам, незалежно від форм власності підприємств, має бути гарантована повна самостійність, свобода підприємництва, невтручання органів державного управління в їхню роботу. Важливо також заохочувати конкуренцію поміж ними, розробляти ефективні антимонопольні заходи, підтримувати мережу малих та середніх підприємств. Основою економічних відносин мають стати взаємозв’язки самостійних підприємств — головних суб’єктів ринкових відносин.
Один із найважливіших заходів на шляху до ринку — земельна реформа. Вона спрямована на те, щоб зробити селянина справжнім господарем на землі і власником результатів своєї праці. Цьому сприятиме розвиток різноманітних форм власності, створення однакових умов для розвитку як колективного, так і індивідуального, сімейного, орендного та приватного господарств. Адміністративні органи державного управління сільськогосподарським виробництвом треба ліквідувати, що виключить диктат та адміністрування, дозволить селянину вільно вибирати способи господарювання.
Суттєві зміни на шляху до ринку відбуваються в ціноутворенні. Невід’ємним елементом ринкової економіки є вільні ринкові ціни, які визначаються попитом та пропонуванням. А щоб перехід до таких цін був найменш болісним, необхідно на цей час зберегти фіксовані ціни на кілька видів життєво необхідної продукції.
Складовою частиною заходів переходу до ринку є також реформа банківської системи, спрямована на створення самостійних комерційних банків, а також на становлення в країні економіки відкритого типу, що функціонує у взаємозв’язку і в змаганні з економіками інших країн.
Проблеми економічної політики України на сучасному етапі.
Розглядаючи це питання, необхідно підкреслити, що одним із найважливіших напрямків економічної політики в Україні є процес активного роздержавлення та приватизації. Для цього необхідне утвердження ринкової багатоукладної (змішаної) економіки, що базуватиметься на принципах демократизації власності, створення рівноправних умов для всіх її форм — державної, приватної, колективної.
Одним із провідних напрямків економічної політики в Україні є активна банківсько-фінансова, цінова, податкова політика та подолання інфляції. Реформою фінансової системи має бути передбачений реальний поділ фінансової та кредитної систем країни, реальне розмежування фінансів держпідприємств та держбюджету, розробка зведеного балансу фінансових ресурсів держави, децентралізація державних фінансів, розробка заходів для перебудови системи оподаткування в напрямку її подальшої лібералізації і децентралізації і створення на цій основі механізмів стимулювання виробництва, вживання ефективних заходів для налагодження системи вірогідного фінансового обліку, державної звітності та своєчасної сплати податків.
Ефективна ринкова економіка може бути створена в Україні тільки на основі стабільно функціонуючої національної грошової системи з чітко діючим механізмом регулювання банківських і фінансових структур. Ось чому надзвичайно важливим заходом стало здійснення восени 1996 р. так довго очікуваної грошової реформи в державі з упровадженням стабільної грошової одиниці — гривні. Проте, щоб ефективно відігравати свою роль, грошова одиниця має базуватися на міцному валютному резерві і наявних товарних ресурсах, конкурентоспроможних на внутрішньому і зовнішньому ринках. Тільки стабільні гроші надійно стимулюватимуть структурне й якісне оновлення економіки держави.
Інший бік цього питання — забезпечення стабільної податкової політики. В державі мають бути вжиті радикальні заходи щодо подолання найбільшого зла в національній економіці — масової несплати податків. За існуючими оцінками, державна казна нині недоотримує понад 40 відсотків фінансових ресурсів від податків. Для подолання цього явища має бути створена, передовсім, належна правова база. Потрібно також прийняти, нарешті, закон про декларацію доходів.
Сьогодні в умовах надзвичайно глибокої кризи в Україні особливого значення набуває такий напрямок економічної політики, як управління економічними реформами. Глибоке реформування структури державного управління, рішуче підвищення рівня керованості всіма ланками економічного прогресу — одне з найважливіших завдань органів законодавчої та виконавчої влади.
Складні та суперечливі процеси ефективного ринкового реформування можуть успішно відбуватися тільки під впливом міцної державної влади та чітко діючої системи соціально-економічного управління (сучасного менеджменту). Держава цей процес мусить здійснювати на макрорівні методами правового регулювання і контролю діяльності банківсько-фінансової системи, грошового й кредитного обігу, шляхом структурних зрушень в економіці під впливом науково-технічного і суспільного прогресу, розробки й виконання тих чи інших загальнодержавних програм, формування раціональних управлінських структур тощо. Світовий досвід переконливо свідчить, що вільні ринки, ринкові кон’юнктури, шокова монетарна політика самі по собі, без конкретних управлінських рішень і дій, організації відповідного інвестиційного процесу «знизу» і «зверху», не здатні забезпечити прогресивних економічних і соціальних перетворень.
Наступним напрямком стратегії економічних перетворень є зовнішньоекономічна діяльність у всіх її виявах: експортних, імпортних операціях тощо. Для її здійснення необхідно, насамперед, сформувати комплекс державних органів, який виконуватиме функції державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, створити відповідну службу в апараті Президента України.
Наступним кроком має бути обгрунтування зовнішньоекономічної політики та створення цільових комплексних програм залучення та раціонального використання економічної допомоги, розвиток міжнародної кооперації, сприяння процесу проникнення капіталу за кордон. Після цього необхідно створити сучасну правову базу для зовнішньоекономічних відносин.
У міру значного наближення України до умов процесу суспільного відтворення (продуктивності праці, цін, заробітної плати тощо) в країнах ЄС треба домагатися поступового входження в дане економічне угрупування спочатку як асоційованого, а згодом і повноправного члена. Важливою ланкою зовнішньоекономічної діяльності України має стати створення вільних економічних зон (вільні торгові зони, вільні митні зони, науково-технічні зони, або технопарки) за допомогою застосування експортно-імпортних, митних, податкових, кредитних пільг, урядових підтримок, формування відповідної нормативної бази.

Плани семінарських занять
Зміст і функції економічної політики, її основні типи.
Механізм політичного регулювання економічних процесів у сучасній Україні.

Теми рефератів
Роздержавлення і приватизація як політична проблема.
Ринок і демократія.

Література
Дмитренко О. Свіжий погляд на економіку незалежної України // Український світ. — 1992. — №11.
Іванух Р. Високорозвинуте господарство — основа самостійності нової держави // Розбудова держави. — 1993. — №19.
Квасюк П. Суть і особливості кризи економіки України // Літературна Україна. — 1991. — 11 квітня.
Малинович В. Ще про економічні реформи // Розбудова держави. — 1993. — №12.
Мартиненко М. Приватизація. В чиїх інтересах? // Віче. — 1993. — №9.
Пахомов Ю. Енергійні гасла плюс кволі механізми // Віче. — 1993. — №2.
Погорілов М. На порозі «екоінфаркту» // Політика і час. — 1993. — №6.
Саблук П., Вітковський М., Полозенко Д. Передумови ринкової економіки // Економічна Україна. — 1992. — №12.
Павловський М.А. Суспільство та економіка перехідного періоду. — К., — 1997.
Навчальні завдання
1. Що таке політична й економічна свобода? Який взаємозв’язок між ними? Що є визначальним?
2. Які вимоги до економічної політики постають з переходом до ринкових відносин?
3. Західні ідеологи ринкової економіки й основоположники «монетаристської теорії», лауреати Нобелівської премії економісти М.Фрідман і Ф.Хайек розрізняють поняття «рівність можливостей» і «рівність результатів». Яка ваша думка з цього приводу?
4. Яка соціально-економічна ситуація сьогодні в Україні та тенденції її розвитку?
5. Чому сьогодні в умовах надзвичайно глибокої кризи в Україні особливого значення набуває такий напрямок економічної політики, як посилення державного управління економічними реформами?
6. Чому важливим напрямком економічної політики має бути обгрунтування зовнішньоекономічної політики, створення цільових комплексних програм залучення та раціонального використання економічної допомоги, розвиток міжнародної кооперації та сприяння процесу проникнення капіталу з-за кордону?

Завдання для перевірки знань
1. Що таке економічна політика і які вона має види?
2. Чому співвідношення економіки й політики виступає ключовим елементом у розумінні характеру суспільного ладу?
3. Чому альтернативою командно-адміністративної системи управління економікою виступає ринкова економіка?
4. Вважається, що перехід суспільства до ринкової економіки — об’єктивна необхідність. Але чи не принесе ринок анархію та стихійність?
5. Які негативні наслідки переходу до ринку і як з ними боротися?
6. Які зміни необхідно здійснити в економіці, щоб забезпечити перехід до ринку?
7. Як би ви визначили основні проблеми економічної політики в
Україні на сучасному етапі?

Тема 9. СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА
Сутність соціальної політики та її структура. Вивчаючи це питання, слід підкреслити, що соціальна сфера має надзвичайно багатоманітну, складну й динамічну структуру, яка характеризується цілою низкою взаємозв’язаних та взаємодіючих параметрів, що окреслюють соціальний простір, в якому живе, працює й відпочиває людина. Головними чинниками, що нині визначають розвиток соціальної сфери, є насамперед соціальне становище людини в суспільстві, котре визначається рівнем соціальної свободи особистості та можливості її самореалізації, наявність та ефективність її соціальної захищеності, характер взаємозв’язку особистих, групових та суспільних інтересів, зрілість життєвих потреб і можливість їх задоволення тощо.
Не менш важливими параметрами соціальної сфери є існуючі у суспільстві умови праці, побуту, дозвілля, охорони здоров’я, ступінь їх відповідності стандартам сучасного життя; стан і динаміка соціальної структури, відносин між класами, соціальними верствами, іншими спільнотами, відносини людини й суспільства з навколишнім середовищем і т.п.
Що ж таке соціальна політика? Який зміст вкладається в це поняття? В політології соціальна політика розглядається як особливий напрямок діяльності суб’єктів соціально-політичного життя, спрямований на забезпечення сприятливих умов і засобів існування індивідів, на реалізацію життєво важливих соціальних потреб та інтересів людей і соціальних спільнот. Соціальна політика — це діяльність владних структур, інших суб’єктів соціально-політичного життя, що знаходить свій вияв в управлінні соціальним розвитком суспільства, у здійсненні заходів для задоволення матеріальних і духовних потреб його членів та в регулюванні процесів соціальної диференціації суспільства. Основною метою соціальної політики є досягнення в суспільстві рівноваги, стабільності, цілісності й динамізму.
Соціальне життя — це насамперед діяльність людей, що входять у соціальні спільності (класи, соціальні верстви та групи тощо). Становище й роль соціальних спільностей суттєво різняться між собою, а їх сукупність становить соціальну структуру суспільства, тобто сукупність взаємозв’язаних і взаємодіючих соціальних спільностей і відносин між ними.
Для визначення змін у соціальній структурі вчені пропонують декілька орієнтирів і підходів. Найбільший інтерес становлять теорії класів і стратифікації, що на даний момент здобули значну популярність серед фахівців та вчених, що розробляють теорію соціального життя суспільства.
Який же вигляд має соціальна структура нашого суспільства? Деякі дослідники уявляють її як сукупність таких страт або верств: вища політична еліта, середні верстви правлячого апарату, його низові працівники; промисловці та підприємці; провідні господарські керівники об’єднань; господарські керівники середнього рівня; низові керівники (до майстрів і бригадирів); спеціалісти різноманітних профілів, робітники різної кваліфікації і соціального статусу; члени колгоспів, кооператори, фермери; пенсіонери та інваліди; сезонні робітники, декласовані та кримінальні елементи тощо.
Перехід до ринкової економіки, приватизація державної власності з необхідністю підвищують роль власності, яка тепер зможе реально виступати як критерій соціальної диференціації в Україні. З’являються вже нові соціальні групи, зокрема підприємці, в усіх сферах нашого суспільства, зміцнюється підприємництво, орієнтоване на ефективну працю та отримання прибутків, котре має стати джерелом формування середнього класу, зростання кількості його представників буде гарантом соціальної стабільності й розвитку суспільства.
Ситуація, яка склалася у соціальній сфері в Україні та інших країнах СНД, поставила перед суб’єктами соціальної політики як пріоритетну проблему прогнозування, запобігання та оперативного подолання соціальних конфліктів. Соціальний конфлікт — це явний або прихований стан протиборства суб’єктивно протилежних інтересів, цінностей, цілей та тенденцій розвитку соціальних суб’єктів, пряме або непряме зіткнення соціальних сил на грунті протидії існуючому соціальному порядку, це особлива форма історичного руху до нової соціальної єдності.
Необхідно підкреслити, що суб’єктами соціального конфлікту можуть бути тільки люди, які виступають як індивідуально, так і спільно. Конфліктні відносини можуть виникнути між індивідом і соціальною групою, оскільки інтереси індивіда і групи не завжди збігаються. Індивід також може вступати в конфліктні відносини з соціальними верствами, класами і навіть цілим народом або державою.
На закінчення треба наголосити, що тривале ігнорування у колишньому СРСР проблематики соціальних конфліктів призвело до того, що суспільні науки виявилися не готовими запропонувати державним, суспільним інститутам і політикам грунтовного теоретичного аналізу феномена конфліктності і практичних рекомендацій для врегулювання процесів розвитку конфліктних ситуацій. За цих умов стає надзвичайно актуальним завдання максимального освоєння накопиченого світовою науковою думкою теоретичного багажу в галузі конфліктології, а також прискореного розвитку власних досліджень у цій науці, яка тривалий час у нас вважалася «зайвою».

Плани семінарських занять
Зміст і сутність соціальної політики.
Пріоритетні напрямки здійснення соціальної політики в Україні.

Теми рефератів
Соціальний захист населення в умовах ринкових перетворень.
Молодіжна політика зайнятості.

Література
Андрущенко В., Михальченко А. Сучасна соціальна філософія. — К., 1996.
Базилюк П.В. Соціальний захист населення. — К., 1992.
Ганслі Теренс. Соціальна політика та соціальне забезпечення за ринкової економіки. — К., 1996.
Классы и социальные слои. Исторические судьбы. — М., 1990.
Лібанова Є. Ринок праці. Соціальні демографічні аспекти. — К., 1997.
Скуратівський В.А. Соціальна політика як суспільний феномен і вид практичної діяльності // Вісн. УАДУ при Президентові України. — 1997. — №1.
Скуратівський В., Палій О., Лібанова Е. Соціальна політика. — К., 1997.

Навчальні завдання
1. У плюралістичному суспільстві визнається багатоманітність вільно створюваних політичних, етнічних та інших груп інтересів. Плюралістична теорія визначає, що процес цей не управляється природним гармонійним порядком (що було б утопічно), а зумовлює регуляцію. Хто повинен брати на себе функцію регулювання інтересів у суспільстві? Які вимоги і обмеження потрібно пред’явити до регулятора?
2. Одним із способів узгодження соціальних інтересів є суспільна дискусія, обговорення проблеми з точки зору людей з різним життєвим досвідом і соціальним положенням. Але люди відрізняються один від одного не тільки своїми інтересами, але й силою влади, різною вагою впливу на суспільні справи. Чи існують способи, які б дозволяли досягти того, аби було чути голос кожного, чи завжди пріоритети залишаються за тими, хто володіє владою?
3. У нашому суспільстві людина частіше за все виступає не сама по собі, «не від себе», а є частиною певної спільності, групи. Її характеристики виступають поняттями групової ідентифікації — робітник НТІ, службовець, українець тощо. І в той самий час у сучасному суспільстві все важливішими стають особисті риси людини, її індивідуальність, власне неповторне «я», яке не ховається за «ми». Як вирішити суперечності між груповою належністю з неминучим внутрішньогруповим конформізмом та тенденцією до індивідуалізації?
4. Економічні реформи, що проходять у нашому суспільстві, надають можливість все більш широким верствам громадян включитися в коло економічно й соціально повноправних членів суспільства, сприяють появі та посиленню громадянського суспільства. Але економічні фактори одночасно і розхитують базу громадської злагоди, бо сприяють розширенню соціальної нерівності. Як відбиваються ці суперечливі тенденції на політичному процесі?
5. Способи узгодження соціальних інтересів у суспільстві можуть бути розділені на дві групи: конфліктні й консенсусні. Проілюструйте ці дві моделі управління соціальними інтересами.

Завдання для перевірки знань
Що таке соціальна політика і які її основні складові?
Визначте категорії «клас», «соціальна група», «соціальний статус», «соціальна стратифікація».
Ознайомившись із теорією соціальної стратифікації, спробуйте скласти «стратифікаційну карту» нашого суспільства.
Як ви розумієте категорію «середній клас»? Які існують основні критерії для його виділення? Які його основні характеристики?
Чому, як ви думаєте, середній клас зацікавлений у демократичних формах влади?
Визначте соціальну базу прихильників політичної лібералізації.
Що таке соціальний конфлікт і які функції у суспільстві він виконує?

Тема 10. ПОЛІТИКА Й ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ
Роль і місце націй та етнонаціональних відносин у політичному житті. Розглядаючи це питання, необхідно відмітити ту обставину, що кожний із нас відносить себе до певної національності. Національність — це належність людини до певної етнічної (від грецької «етнос» — народ») спільності. В курсах історії та філософії вже розглядалися такі етнічні спільності, як рід, плем’я, народність, нація. Їх розвиток зв’язаний зі зростанням продуктивних сил, налагодженням все більш тісних господарських зв’язків. Із розвитком капіталізму посилюються економічні та культурні зв’язки, створюється єдиний національний ринок, ліквідується господарська роздрібненість даної народності, а різні її частини з’єднуються в одне національне ціле — націю.
Нація — це найбільш розвинута етнічна спільність. Вона складається протягом тривалого історичного періоду в результаті поєднання, «змішування» представників різних племен та народностей. У людей однієї нації, як правило, спільні економічні зв’язки, територія, мова, культура. Це не біологічні ознаки. Вони виникають і формуються протягом усього суспільного розвитку. І сьогодні людство представлено всім багатоцвіттям етносу — родом, племенем, народністю, нацією, що зв’язано з різноманітністю економічних, культурних, соціальних умов його життєдіяльності.
У процесі зміни етносу виявляється дія взаємозв’язаних тенденцій. Одна з них — це етнічна диференціація, тобто відособлення людей певної етнічної групи, її прагнення до саморозвитку, до національної самостійності, до власної економіки, політики, культури. Цю тенденцію ще називають національною.
Друга — інтеграція, об’єднання націй (її ще називають інтернаціональною). Ця тенденція сприяє розширенню зв’язків між різними етносами, руйнуванню кордонів, сприйняттю всього найкращого, що створено іншими народами, поглибленню економічних відносин, розвитку спілкування у сфері культури тощо. Обидві тенденції взаємозв’язані. В їх основі лежать об’єктивні економічні та соціально-культурні потреби.
Дії цих тенденцій у розвитку етносу наочно простежуються упродовж усієї історії людства. Обидві вони сприяють прогресу цивілізації, бо одна зумовлює внутрішнє самовдосконалення, розквіт етносу, а інша веде до взаємозбагачення народів, обміну національними цінностями, зміцненню взаєморозуміння, довіри, дружби й миру. В кінцевому підсумку обидві тенденції сприяють розвиткові людської особистості.
Сам факт існування у світі понад двох тисяч етнонаціональних спільнот свідчить про те, що між ними складаються певні відносини. Національні відносини — це відносини між суб’єктами етнонаціонального розвитку — націями, народностями, національними групами та їхніми державними установами. Проблема національних відносин займає важливе місце в політичному житті багатонаціональної країни. І це зрозуміло, оскільки немає жодного принципового питання, яке можна було б вирішити без огляду на національний склад населення. Національні відносини — складна соціально-політична категорія, одна зі специфічних форм соціальних відносин.
У системі національних відносин політичні аспекти є ключовими, вирішальними. Це зумовлено передовсім значенням держави як важливого чинника формування й розвитку нації, внутрішнім зв’язком національних і класових проблем. Безпосередньо до сфери політики належать такі питання національних відносин, як національне самовизначення, поєднання національних та загальнолюдських інтересів, рівність прав націй, створення умов для вільного розвитку національних мов та культур, підготовка й представництво національних кадрів у структурах влади і ряд інших питань. Водночас на формування політичних настанов, політичної поведінки, політичної культури помітний вплив справляють історичні традиції, соціальні почуття й настрої, географічні та культурно-побутові умови існування націй і народностей. Оскільки політика — це діяльність у сфері відносин між великими соціальними групами, то, по суті, всі аспекти взаємовідносин націй і народностей носять політичний характер.
Національна нерівність, національна експлуатація та пригнічення є реальністю не тільки минулого, а й сучасного. Так зване національне питання зовсім не пішло в минуле. Це поділ націй на привілейовані та неповноправні, пригнічені, це неоднаковий рівень економічного та культурного розвитку різних націй, це атмосфера національної ворожнечі, національного розбрату, чвар на національному грунті тощо.
Кожний із названих елементів національного питання може мати різний ступінь напруження, масштабності виявів. Іноді на перший план виступають в основному політичні моменти. А іноді національні проблеми виявляють себе передовсім у питаннях економіки та культури, оскільки дискримінація за національною ознакою носить у таких випадках не тільки формально-правовий, а й фактичний характер. Зазначені проблеми можуть загострити ситуацію у сфері міжнаціонального спілкування, відновити ті негативні наслідки в свідомості й побуті, які склалися внаслідок тривалого впливу чинників, що становлять суть національного питання.
Важливим питанням національних та міжнаціональних відносин є проблема державно-правових форм об’єднання народів. Таких форм три: унітаризм, федерація та конфедерація.
Зміст і сутність національної політики у житті суспільства. Вивчаючи це питання, слід звернути увагу на те, що національна політика — це цілеспрямована діяльність з регулювання відносин між етносами, націями і етнонаціональними групами (народами), що виявляються у свідомому впливі державних і суспільних організацій на розвиток міжнаціональних та міжетнічних взаємин з метою їх нормалізації, стабілізації та гармонізації. Національні відносини разом із націями, народностями й іншими етнічними спільностями виступають як об’єкти національної політики. А суб’єктами національної політики виступають держава, її органи, політичні партії, громадські організації тощо.
У теорії і на практиці слід враховувати, що національна, соціальна, економічна, демографічна політика й інші види політичної діяльності взаємозв’язані між собою. В різних системах зв’язку вони співвідносяться як загальне й особисте, ціле й часткове. Соціальні, економічні, мовні, демографічні аспекти національної політики перетворюють її у складову частину цих видів політики. Водночас національна політика як система є концентрованим виразом соціальної, економічної, мовної, демографічної політики.
У національній політиці слід розрізняти стратегічні завдання та поточні. Стратегічні є спільними для всіх націй та народностей будь-якої держави і розраховані на певний історичний період. Що стосується політики поточного моменту, то вона визначає більш конкретні цілі та завдання, що випливають із сьогоднішньої ситуації. Відтак у механізмі національної політики дуже важливим є диференційований підхід, що враховує конкретну ситуацію даного регіону або національно-територіальної одиниці. Розробляючи регіональну національну політику, необхідно брати до уваги географічні фактори, демографічні процеси, історичні особливості формування даної нації або народності, її національної державності, національний склад населення, співвідношення корінного та некорінного населення, релігійність, особливості національної психології, національні традиції, звичаї, взаємовідносини даної республіки з сусідніми і т.д.
Політична практика засвідчує, що ефективною є така національна політика, яка відповідає демократичним принципам розв’язання національних проблем. Для цього треба не тільки впроваджувати в життя принцип рівноправності націй, а ще й доповнити проголошення юридично-правової рівності націй їх фактичною рівністю в економічній, соціальній та культурно-духовній сферах життя. Реалізація різноманітних заходів для розвитку націй та народностей, що живуть нині в Україні, має супроводжуватися також подоланням тих негативних наслідків, які принесла «національна політика», здійснювана сталінською тоталітарною системою.
Важливою функцією національної політики є розробка ефективних шляхів і методів вирішення міжнаціональних конфліктів, їх прогнозування та запобігання їм. Міжнаціональний конфлікт, з одного боку, є специфічним конкретно-етнічним виразом загальносоціальних суперечностей, а з іншого — власне національним (тобто етнічним) конфліктом, хоч і детермінованим соціальними суперечностями.
Доведення суперечностей до конфлікту є дуже небезпечним, оскільки в ньому сконцентрована велика руйнівна сила. Пояснюється це передовсім тим, що намагання кожної зі сторін — учасниць конфлікту — «дістати перемогу» неминуче наштовхується на протидію протилежної сторони. Прикладом цього можуть слугувати події на Кавказі, в Таджикистані, у колишній Югославії тощо.
Наукова концепція національної політики випливає з визначення національних цінностей та інтересів кожного народу, його діалектичного синтезу із загальнолюдськими. У сучасних умовах доцільно робити акцент не на підпорядкуванні національних інтересів загальнолюдським, а на їх погодженні. Це не відбувається само по собі, а досягається в результаті послідовної й активної національної політики, для проведення якої необхідно створити дійові державні, суспільні й економічні механізми, які б забезпечували таке органічне поєднання інтересів. Суть науково обгрунтованої національної політики в Україні — постійний баланс загальнодержавних, загальнолюдських інтересів усіх народів і етнічних груп, які тут проживають.
Проте в національній політиці будь-якої багатонаціональної держави можливі і вияви націоналізму. За всієї багатоманітності конкретних виявів він має чітку ознаку: визнання власної національної винятковості та протиставлення своєї нації іншим. Націоналізм — це намагання забезпечити панівне становище своєї нації, задовольнити її інтереси без урахування інтересів інших народів або навіть за рахунок їхнього обмеження. Ясна річ, що націоналізм одних може тільки породжувати націоналізм інших.
У національній політиці важливо чітко відокремлювати справді національне від націоналістичного. Це одна з необхідних умов політичного керівництва й управління. До національного належить законне, справедливе прагнення кожної нації зберегти свою самобутність, мову, традиції, уклад життя, історичну пам’ять — все те, без чого у людини немає національного самопочуття та національної гідності. Націоналістичне — це хворобливе, перекручене, доведене до крайнощів національне почуття.
Відомий російський мислитель В.Соловйов ще в минулому столітті зазначав: націоналізм, або національний егоїзм, тобто прагнення окремого народу до ствердження себе за рахунок інших народностей, до панування над ними, є повне спотворення національної ідеї, у ньому народність зі здорової, позитивної сили перетворюється на хворобливе, негативне зусилля, небезпечне для вищих людських інтересів, здатне довести народ до занепаду й загибелі.
У національній політиці слід чітко розрізняти підвищення національної самосвідомості й націоналізму. Підвищення національної самосвідомості — це природний і закономірний наслідок економічного і культурного прогресу народів. Протидіючи будь-яким проявам націоналізму, важливо бути чутливим до всіх законних вимог і сподівань національного характеру.
Національне життя не визнає насилля. Як не можна штучно пришвидшити хід етнічного розвитку людства, зігнати нації до однієї «купи», так не можна штучно зводити паркан між націями, консервувати відмінності між ними. І те, й інше однаково небезпечне й однаково трагічне.
Усе це дає змогу зробити загальний висновок, що гармонізація міжнаціональних відносин — не стан, а безперервний процес. Керування цим процесом з боку держави — хоч і дуже складна, але цілком реальна справа. Зусилля й кошти, витрачені на таке керівництво, цілком себе виправдають. Приклад цього — Швейцарія, Фінляндія, Швеція, Норвегія, які забезпечують сьогодні своїм громадянам чи не найвищий у світі життєвий рівень і характеризуються високою стабільністю етнополітичної ситуації.

Плани семінарських занять
Суть національної політики держави та її основні напрямки.
Націоналізм та національний патріотизм як явища суспільно-політичного життя. Особливості українського націоналізму.
Теми рефератів
Проблеми становлення й розвитку української нації.
Міжнаціональні конфлікти: причини виникнення та шляхи подолання.

Література
Бердяев Н. О современном национализме // Философские науки. — 1991. — №3.
Винниченко В.К. Відродження нації. Ч. 1—3. — Київ-Відень, 1920.
Винниченко В.К. Заповіт борцям за визволення. — К., 1991.
Грицак Я. Демократія і націоналізм // Універсум. — 1993. — №1.
Грушевский М.С. Освобождение Украины и украинский вопрос. — СПб, 1907.
Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть? — К., 1991.
Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? // Вітчизна. — 1990. — №5—7.
Донцов Д. Націоналізм. — Відень, 1926.
Заславський В. Націоналізм і перехід до демократії в посткомуністичних суспільствах // Сучасність. — 1993. — №3.
Крылов А.Б. Сепаратизм: истоки и тенденции развития: Из опыта политического развития некоторых зарубежных стран. — М., 1990.
Смолій В.А., Гуртій О.Й. Як і коли почала формуватися українська нація? — К., 1991.

Навчальні завдання
1. З’ясуйте питання: який взаємозв’язок національних проблем з економікою. Іноді говорять, що причина національних конфліктів у Нагорному Карабасі, Південній Осетії, Лівані або в Криму криється в економічних негараздах. Як же в такому випадку пояснити національні конфлікти в економічно розвинутих країнах: Канаді, Великобританії, Бельгії, США, Іспанії?
2. В.І.Ленін вважав, що розвиток націй іде через їх зближення, федеративне об’єднання «до нової єдності» (Повне зібр. тв. Т.4., С. 438) та до їх злиття у безнаціональну спільність. Проаналізуйте цю концепцію. Чи згодні ви з нею? Аргументуйте свою точку зору.
3. Відомо, що у 1941р. за вказівкою Сталіна була ліквідована автономія радянських німців, що проживали на Середній Волзі, а самі німці були розселені на сході колишнього СРСР. Запропонуйте свій варіант відновлення справедливості стосовно німців, які проживали на Волзі, з урахуванням територіальних, економічних проблем, інтересів населення, що там зараз проживає. Чи існує аналогія цієї проблеми з проблемою кримських татар в Україні?
4. Згідно з Конституцією СРСР 1936 та 1977 р. народи країни ранжувалися на групи, одна з яких відповідала рівню союзної республіки, інша — автономної, третя могла розраховувати на свою автономну область або лише на округ. Ваша оцінка такої ранжировки. За якими критеріями, на ваш погляд, слід формувати суб’єкти федерації?
5. У статті «Як нам облаштувати Росію» О.І.Солженіцин пише: «...Треба невідкладно, голосно, чітко об’явити: три прибалтійські республіки, три закавказькі республіки, чотири середньоазіатські та й Молдова... — неминуче і безповоротно будуть відокремлені». «Південна частина Казахстану, — пише він далі, — якщо забажають відокремитися, то і з Богом.» «І ось, за відрахуванням цих дванадцяти, тільки й залишиться те, що можна назвати Руссю (слово «руський» віками охоплювало малоросів, великоросів та білорусів) або Росія.» Дайте аргументовану оцінку позиції О.І.Солженіцина відносно національно-державного влаштування Росії. Сформулюйте свою позицію.
6. Голова ліберально-демократичної партії Росії В.В.Жириновський неодноразово заявляв, що він проти національно-державного поділу Росії, за повернення майбутньої держави на території колишнього СРСР до губернського адміністративно-територіального поділу. Проаналізуйте цю ідею.
7. Кримсько-татарська проблема в Україні. Запропонуйте свій варіант вирішення цього політичного питання.
8. Національна незалежність країни і стан громадянських прав і свобод в ній. Як зберегти громадянські права національних меншин, укріплюючи інтереси корінної нації в державі?

Завдання для перевірки знань
Яке місце нації та етнонаціональні відносини посідають у політичному житті?
Як ви можете визначити сутність національного питання? Чи є сутність національного питання постійною, незмінною та однаковою у всіх націй та народностей?
На досягнення яких спільних цілей повинна бути спрямована національна політика?
Поясніть, чому не можна протиставляти соціальну й національну політику, стверджувати, що соціальна політика має переваги над національною.
Чим визначається існування різних форм об’єднання націй: співдружність, асоціація співдружності, конфедерація, федерація, автономія тощо?
Яку роль відіграє релігія у розвитку етноса, націй і в національній політиці держави?
Як співвідносяться поняття: «націоналізм» і «національний патріотизм»?

Тема 11. ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА
Сутність та структура політичної культури. Розглядаючи це питання, слід зазначити, що за змістом політична культура — це специфічний, історично і класово зумовлений продукт життєдіяльності людей, їхньої політичної творчості, що відображає процес освоєння класами, націями, іншими соціальними спільностями й індивідами політичних відносин. Через відтворення, передачу з покоління в покоління та засвоєння попереднього політичного досвіду політична культура виступає у суспільстві як засіб діяльності людей у сфері політики для реалізації своїх класових, національних та групових інтересів. У загальному розумінні політична культура — це культура політичного мислення і політичної діяльності, ступінь цивілізованості характеру і способів функціонування політичних інститутів, організації всього політичного життя у суспільстві.
Термін «політична культура» має багато тлумачень: система переконань, вірувань та почуттів, які надають порядок і значущість політичному процесу і забезпечують прийняття основоположних правил, що спрямовують поведінку в політичній системі (Л.Пай); система переконань про моделі політичної поведінки і політичні інститути (С.Верба); модель орієнтації і поведінки в політиці (В.Розенбаум); сукупність позицій, цінностей і зразків поведінки, що торкаються взаємовідносин влади і громадян (Є.Вятр); ідеологічне, надбудовче явище, особливий різновид культури, якість, спосіб (форми, рівні і т.д.) духовно-практичної діяльності і відносин, що забезпечують відбиття, закріплення й реалізацію докорінних класових і суспільних інтересів (Н.Кейзеров) тощо. Ось чому політичну культуру можна визначити як зумовлений попереднім політичним досвідом певний рівень політичної свідомості людей у суспільстві, їхнє вміння використовувати набуті політичні знання в практичній діяльності, а також способи політичних дій і політичної поведінки індивідів або суспільних груп. Політична культура знаходить свій вияв у діяльності держави, політичних партій, політичних рухів, суспільних організацій, трудових колективів, окремих громадян, у демократії, конституції, в системі правових норм, у ставленні до них громадян держави.
Необхідно зазначити, що політичні знання та уявлення, як і політична свідомість у цілому, функціонують на двох рівнях: буденному та теоретичному. Буденна політична свідомість — це сукупність ідей, уявлень і знань, які виникають безпосередньо з буденної практики того чи іншого класу, соціальних верств або групи людей чи окремих індивідів. Буденна політична свідомість, як це прийнято вважати, відбиває досить поверхово процеси й відносини, не аналізуючи їх сутнісні характеристики. Але не слід зневажливо ставитися до цього рівня політичної свідомості. Виявляючись як «здоровий глузд», «народна мудрість», вона має певну пізнавальну цінність, може бути одним із джерел теоретичної та ідеологічної свідомості.
Буденна політична свідомість характеризується чітко вираженими соціально-психологічними рисами: соціальними почуттями, настроями, емоціями, імпульсивністю, гостротою сприйняття політичних процесів, подій та рішень. Безпосередній зв’язок з практикою і соціально-політична оформленість надають цьому рівню політичної свідомості рис особливої динамічності, рухливості, гнучкості, здатності чутливо реагувати на політичні зміни, справляючи інколи суттєвий, а то й вирішальний вплив на хід політичних процесів. Одним із прикладів цього може бути розвиток політичних процесів у нашій державі після всеукраїнських страйків шахтарів восени 1993 та в лютому 1996 роках.
Більш високим рівнем політичної свідомості можна вважати політико-теоретичну свідомість. Вона являє собою сукупність ідей, уявлень, поглядів, знань та вчень, що виникають на основі наукового дослідження політичних відносин, процесів, інститутів, проникнення в їх сутність, глибинні взаємозв’язки і суперечності, закономірності розвитку.
Теоретична свідомість — стрижень політичної ідеології. Політична ідеологія — систематизоване, цілісне концептуальне відбиття докорінних інтересів певного класу, верств, груп, індивідів, що зв’язані з боротьбою за владу, її здійсненням і захистом з метою реалізації цих інтересів.
Своєрідними знаками політичної культури є політичні символи, які сприяють згуртуванню людей, чіткій орієнтації їхньої політичної поведінки. Політична символіка — це надзвичайно могутній засіб соціалізації особи, акцентування уваги на найбільш важливих для суспільства цінностях. Політичні символи виступають у суспільному житті як певні образи найсуттєвіших політичних ідеалів, важливі засоби їх пропаганди й реалізації, свідчать про ставлення до певної політичної позиції. Ось чому надзвичайно велике смислове навантаження несуть герб держави, емблеми політичних партій, кольори національних прапорів, ордени та ін.
Слід підкреслити, що зростання значення й ролі політичної культури народу в суспільному житті є об’єктивною закономірністю розвитку та функціонування демократичного суспільства й держави. Суспільна практика переконливо свідчить, що чим вищим є рівень політичної культури громадян, чим повніше вони поінформовані про події, які відбуваються в країні та за її межами, тим відповідальніше вони ставляться до власної справи, до справ держави й суспільства.
Історичні типи політичної культури та її основні функції. Вивчаючи це питання, необхідно зауважити, що важливою умовою формування політичної культури є знання її типів, тобто класифікація її за певними ознаками. Оскільки підстав для виділення типів може бути досить багато, бо такими можна вважати й історичні епохи, і різні форми ставлення до політики, і характер політичної діяльності, і соціальні верстви та групи, які її здійснюють, а також і типи світогляду, то, безумовно, видів типології політичної культури теж є багато.
Так, американські політологи Алмонд і Вебра на основі аналізу різних політичних орієнтацій виокремили три типи політичної культури: патріархальний, підданський і активістський.
Характерною рисою патріархальної політичної культури, за Алмондом, є відсутність інтересу до політичного життя, відсутність чітко виражених політичних ролей у суспільстві, причому орієнтація членів суспільства на вождів племен, шаманів тощо не відокремлюється від їхніх релігійних і соціальних орієнтацій.
Підданська політична культура характеризується сильною орієнтацією на політичну систему і результати її діяльності, а водночас — низьким рівнем участі у політичному житті.
Активістська політична культура, або культура участі, вирізняється гострим інтересом громадян як до політичної системи і результатів її функціонування, так і до особистої активної участі в політичному житті.
Як свідчить практика суспільного розвитку, зміна типів політичної культури не відбувається негайно, а потребує певного часу. Існують своєрідні перехідні стани, коли руйнується один тип політичної культури й утверджується інший. Основними рисами перехідного етапу є: багатоманітність політичних орієнтацій за відсутності певного і явного домінування хоча б однієї з них, серйозні коливання та зміни політичних уподобань, поширення в суспільстві виявів екстремізму з його схильністю до використання крайніх форм та засобів політичного впливу.
У західній політології наявні й інші підходи до типології політичних культур. Так, є техніко-економічний підхід, згідно з яким політична культура виступає як доіндустріальна, континентально-європейська та постіндустріальна, англо-американська, причому остання належить до найбільш високого типу.
Поширена також типологія політичної культури з погляду масштабності охоплення нею населення. Виділяють уніфіковану (загальну), домінуючу, фрагментарну, політичну культуру еліти, політичну культуру режиму тощо.
У радянській політичній науці типологія політичних культур визначалася переважно відповідно до історичних типів економічних формацій і класової структури суспільства. Виділяли такі її типи, як рабовласницька, феодальна, капіталістична, соціалістична. В межах кожної з них існували класові різновиди (буржуазна, пролетарська тощо).
У кожному суспільстві поряд із типами політичної культури існують політичні субкультури. В політологічній літературі субкультура часто розглядається як сукупність політичних орієнтацій, що значно відрізняються від тих, які домінують у суспільстві. Фактично йдеться про особливості політичних культур окремих суспільних груп.
Проте політична культура суспільства не є сумою політичних субкультур. Вона вбирає в себе найбільш стійкі, типові риси, що характеризують політичну свідомість та поведінку основної маси населення. Кожна політична субкультура включає загальне, що характеризує домінуючу в суспільстві політичну культуру, і специфічне, що вирізняє дану субкультуру. Її особливості зумовлені відмінностями у становищі різних суспільних груп в економічній та соціальній структурі суспільства, відмінностями за етнічними, расовими, релігійними, освітніми та іншими рисами.
Політична культура виконує важливі функції в політичному житті суспільства. В науці під функцією розуміють роль, яку соціальний інститут або явище відіграють у житті суспільства.
Пізнавальна функція політичної культури озброює людей знаннями, необхідними для успішної діяльності у сфері політики, для формування кожною людиною власної думки з питань політики й політичного життя. Важливого значення тут набувають знання політичних і правових норм, законів країни, політичних принципів, способів політичного управління суспільством, структури й функції політичної системи і т.п.
Регулююча функція політичної культури виявляється в прямому або опосередкованому впливові на поведінку людей та організацій щодо сприйняття ними політичних подій, оцінки існуючих політичних систем та їх окремих елементів, політичних діячів, посадових осіб апарату управління, а також впливу на процес підготовки і прийняття політико-управлінських рішень і т.п.
Виховна функція полягає в тому, що політична культура сприяє інтелектуальному розвитку особистості, розширенню його кругозору завдяки набутим політичним знанням. Особливо сильний виховний вплив на особистість справляє політична культура в тому випадку, коли засвоєння знань пов’язане з формуванням стійкого інтересу до політичного життя, виробленням певних настанов на суспільно-політичну діяльність і знаходить потім свій вияв у підвищенні соціальної активності особи, визначенні нею свого місця й ролі у житті суспільства.
Сутність комунікативної функції полягає в тому, що через політичні традиції, які домінують у суспільній свідомості і практиці, стереотипи політичної свідомості і поведінки передаються новим поколінням. Шляхом виховання й навчання, а також під впливом безпосередньої практики нові покоління сприймають існуючі еталони домінуючої політичної культури.
Інтегративна функція полягає в тому, що політична культура стає опорою існуючої політичної системи, сприяє згуртованості всіх верств населення, створюючи таким чином широку соціальну базу системи влади правлячого класу, забезпечуючи підтримку функціонуючої політичної системи більшістю населення.

Плани семінарських занять
Політична культура та її роль у політичному житті суспільства.
Основні типи політичної культури, політичні субкультури.
Проблеми становлення та розвитку політичної культури в Україні.

Теми рефератів
Особливості розвитку політичної культури українського народу в період розбудови незалежної держави.
Політична культура особистості.

Література
Баталов З.Я. Политическая культура современного американского общества. — М., 1990.
Геллер М., Некрич А. Утопия у власти: история Советского Союза с 1917 года до наших дней. — 2-е изд. — Лондон, 1989.
Житенев В.А. Политическая культура: опыт формирования и проблемы. — М., 1990.
Ерышев А.А., Рыбалко В.А. Политическая культура личности. — К., 1985.
Оруэлл Д. «1984» и эссе разных лет. — М., 1989.
Современные зарубежные исследования политической культуры и политических инструментов. — М., 1987.
Такер Р. Политическая культура и лидерство в Советской России от Ленина до Горбачева // США: экономика, политика, идеология. — 1990. —№1—6.
Чередниченко А.П. Культура активного политического действия. — М., 1996.
Щегорцев В.А. Политическая культура: модели и реальность. Политическо-социологические очерки. — М., 1990.

Навчальні завдання
Процеси, що відбуваються в сучасному суспільстві, зумовлені розвитком науки й техніки, структурними змінами в економіці, підвищенням ролі інформації, прямо або опосередковано впливають на формування політичної культури особистості. Подумайте, як у цьому зв’язку змінюються основні чинники формування політичної культури особистості?
Політична культура є важливою складовою духовної культури суспільства. Висвітліть роль політичної культури у передачі політичного досвіду від покоління до покоління, у формуванні ціннісних орієнтацій та настанов особистості.
Політична культура індивіда зумовлена його соціальним станом, типом освіти, характером професійної підготовки. Які проблеми політичної свідомості особистості викликають зміни соціального статусу, міграції, соціальних конфліктів? Проаналізуйте процес докорінних змін ціннісних орієнтацій та настанов людей в Україні під час революційних потрясінь, громадянської війни, становлення тоталітарного режиму.
Враховуючи неоднозначний характер впливу політичних явищ на уяви і ціннісні орієнтації людини, поясніть роль стереотипів у політичній свідомості особистості. Назвіть найбільш поширені стереотипи оцінок політичних лідерів.
На всіх етапах розвитку політична культура виконує одну з найважливіших своїх функцій — політичну соціалізацію особистості. У свою чергу, політична соціалізація кожного нового покоління забезпечує спадкоємність політичного розвитку суспільства, засвоєння змісту політичної культури. Доведіть, що зміни у суспільстві здійснюють вплив на співвідношення політичної культури і політичної соціалізації. Розкрийте складні взаємозв’язки між політичною культурою та політичною соціалізацією. Особливу увагу зверніть на суперечливість переходу політичних норм та цінностей у внутрішню структуру особистості, вибірковість особистості при засвоєнні змісту політичної культури.
У сучасному політичному процесі протиборствують дві тенденції: з одного боку, підвищується активність людей, їх участь у політиці; а з іншого — поглиблюється відчуження громадян від політичних інститутів. Поясніть, які можливості подолання ситуації, що склалася нині в нашому суспільстві, існують на сучасному етапі.
Одним із факторів формування політичної культури виступає діяльність засобів масової інформації, котрі, з одного боку, розкривають зміст політичного процесу, сприяють засвоєнню політичних знань, а з іншого, — беруть участь у формуванні стандартів поведінки, в контролі за діяльністю політичних інститутів, і таким чином допомагають утвердити в політичній свідомості певні норми й цінності. Розкрийте суперечливу роль засобів масової інформації у формуванні політичної культури і перелічіть умови, за яких вони активно впливають на формування політичної свідомості особистості.

Завдання для перевірки знань
1. Використовуючи довідкову літературу, випишіть не менше п’яти визначень політичної культури. Порівняйте їх і спробуйте сформулювати основні риси й особливості даного феномена.
2. Чи згодні ви з висновком, що будь-яка політична культура відбиває інтереси, суспільне становище й особливості історичного розвитку відповідної спільності? Аргументуйте свою відповідь.
3. Сформулюйте основні чинники, які чинять вплив на процес формування й розвиток політичної культури суспільства.
4. Як співвідносяться поняття «політична культура» і «національний характер»?
5. Що таке політичні стереотипи? Часто це поняття використовується для того, щоб показати поверховим сприйняття складних явищ, певної стандартизації. Чи правильно це?
6. Значне місце у змісті політичної культури того чи іншого суб’єкта (класу, соціальної верстви, групи, особистості) займають постанови стосовно існуючої політичної системи. Чи правильно, на ваш погляд, розглядати політичну культуру як систему тільки цінностей, переконань та символів стосовно даної політичної системи? Обгрунтуйте свою відповідь.
7. Дайте характеристику демократичному та тоталітарному типам політичної культури.
8. Якою є політична культура українського суспільства сьогодні? Який, на ваш погляд, характер її взаємозв’язку з політичною системою і в якому напрямку він здійснюється?

Тема 12. ОСОБИСТІСТЬ І ПОЛІТИКА
Людина в системі соціально-політичних відносин. Приступаючи до вивчення цього питання, слід насамперед усвідомити, що сутність людини полягає в тому, що її життєдіяльність являє собою заснований на матеріальному виробництві і здійснюваний у системі суспільних відносин процес свідомого, цілеспрямованого ставлення до навколишнього світу і до себе.
Але сутність людини не існує сама по собі. Реально вона знаходить свій вияв у життєдіяльності всіх індивідів. Кожний індивід — це реальна, жива людина, реальна особистість, з усіма притаманними їй біологічними та соціальними особливостями. В кожному індивіді сутність людини знаходить свій неповторний вияв, що й репрезентує її як особистість. Таким чином, особистість — це соціальна якість індивіда, неповторна форма існування, функціонування, розвитку всієї системи суспільних відносин. Особистість — це соціальний суб’єкт, в якому знаходить свій вияв уся багатюща сутність людини.
Сутність людини полягає в тому, що вона (людина) може сформуватися тільки в умовах суспільства. Історична практика переконливо свідчить, що людина вдосконалюється й самореалізується у процесі підключення до різних аспектів суспільних відносин. Ось чому й нині не втрачає актуальності теза Арістотеля про те, що «людина є політична істота, якій природно призначено жити в суспільстві».
Можливості впливати на процеси в суспільстві багато в чому залежать від політичної активності особи, її здатності знаходити канали участі в соціальній практиці, масштабності впливу та соціальній значущості ролей, які відіграє особа в соціальному й політичному житті. В реальній ситуації політичний вплив «пересічного» громадянина на суспільно-політичні процеси залежить від таких основних чинників:
— соціальний статус (класова належність, професія, місце в професійній і соціальній ієрархії, ступінь життєвої зрілості);
— усвідомлення власних інтересів та їх співвідношення з інтересами соціальних груп, верств і класів;
— масштаби та значущість виконуваних соціальних ролей;
— політична активність та вміння вести політичну діяльність;
— наявні у суспільстві соціальні обмеження активності (групові привілеї, різноманітні цензи — майновий, освітній, національний, релігійний, тягар традицій тощо);
— рівень свідомості й політичної культури тощо.
Розглянемо більш детально деякі з цих факторів. Становище людини у системі суспільних відносин у політології визначається поняттям «статус». Статус — це певне місце людини в суспільній ієрархії, зумовлене її походженням, професією, віком, статтю, родинним станом. Розрізняють природний статус (соціальне походження, національність) і такий, що досягається (освіта, кваліфікація тощо).
Людина має й особистий статус. Це — становище, якого вона досягає в первинній групі залежно від того, як вона оцінюється саме як людина. Кожна людина поєднує в собі кілька статусів (мати, дружина, службовець, член політичної партії та ін.).
Статус тісно пов’язаний з політичною роллю особи, що означає сукупність прав та обов’язків людини. Політична роль — динамічний бік статусу, його функція, певна поведінка.
Політичні ролі особистості багатоманітні: роль виборця, депутата, члена політичної партії, страйкаря, учасника мітингу тощо.
Для оцінювання становища людини у суспільстві, крім понять «статус», «політична роль», вироблені ще категорії «престиж» і «авторитет».
Соціальний престиж можна визначити як співвідносну оцінку суспільством, групою, окремим її членом соціальної ролі та дій людини, її достоїнств і психологічних рис на підставі певної системи цінностей. Престиж, носієм якого є людина, виступає як спонука її бажань, почуттів, намірів, дій, прагнень посісти відповідне становище у суспільстві. Престижні оцінки як регулятори поведінки багато в чому визначають такі важливі соціальні процеси, як професійна зайнятість, соціальні переміщення, структура споживання тощо.
Авторитет — одна з форм здійснення влади. У широкому розумінні авторитет — неформальний вплив окремої особи або організації на вчинки й думки людини (або людей). Вплив авторитету не зв’язаний, як правило, з примусом. Він базується на знаннях, моральних якостях, гідності, життєвому досвіді (авторитет батьків, друзів, лідера політичної партії тощо), оскільки складність і суперечність сучасного життя часто не дає пересічній людині змоги правильно оцінити проблеми, що постають перед нею. За цих умов виникає потреба «прийняти на віру» твердження носіїв авторитету.
Люди, які мають один і той самий статус, мають і схожі особисті риси, що залежить уже не від індивідуальних особливостей людини, а від тієї соціальної системи, в яку її включено, від тієї соціальної спільності, до якої вона належить. Фактично носієм соціально-типових властивостей і ознак виступає клас, соціальна група, а їх конкретним виразником — окрема особистість. Конкретна особистість, що є представником певної соціальної спільності, може розглядатися як соціальний тип, котрий виявляє себе тільки в соціальних зв’язках і відносинах.
Таким чином, соціальний тип особистості характеризує не специфічні особливості окремого індивіда, а загальні соціальні риси класу, соціальної групи або суспільства в цілому. Розгляд індивіда в плані соціальної типізації дає можливість співвіднести особистість із соціальною структурою суспільства, вивчити соціальну зумовленість індивіда.
Політична соціалізація особи та її особливості в умовах України. Вивчаючи це питання, необхідно акцентувати увагу на тому, що в літературі політична соціалізація розглядається як сукупність суспільних процесів, які впливають на політичну позицію людини.
Слід підкреслити, що політична соціалізація функціонує на кількох рівнях взаємодії людини й політичної системи. Наприклад, на першому, соціальному рівні (рівні соціальних груп) на особу чинять вплив загальносоціальні проблеми розвитку суспільства: економічні, політичні, національні, демографічні, екологічні, морально-етичні та інші макросоціальні проблеми.
Другий соціально-психологічний рівень політичної соціалізації характеризується передачею особі політичних цілей і цінностей через такі механізми, як вплив, навіювання, ідентифікація особистості з тим чи іншим політичним цілим, політичне навчання, наслідування тощо.
Третій внутрішньоособистісний рівень політичної соціалізації характеризується дією таких механізмів, як особисті потреби, спонукання, ціннісні орієнтації, настанови, які впливають на політичну поведінку особи.
Які ж основні фактори впливають на процес політичної соціалізації особи?
Передовсім це моральний та ідейно-політичний вплив суспільства в цілому (політичної системи, соціально-класової структури, політичної культури, засобів масової інформації, культури і мистецтва тощо).
По-друге, кожному індивіду притаманні певні біопсихічні характеристики (темперамент, інтелект, воля тощо).
По-третє, рівень політичного розвитку та відповідний соціальний досвід особи. Суспільна практика свідчить, що чим багатший соціальний досвід, тим складніше і суперечливіше відбувається політична переорієнтація особи у новій соціально-політичній ситуації, а в деяких випадках вона взагалі стає неможливою.
По-четверте, соціальний статус особи. Коли позитивний статус у людини не змінюється тривалий час, то цей процес веде до закріплення політичної свідомості особи. У випадку, коли політичні орієнтації вступають у суперечність із соціальним статусом, можливі як зміцнення політичної свідомості й поведінки особи, так і радикальна політична переорієнтація.
Проблема політичної соціалізації людини загострюється при переході суспільства від одного стану до іншого. Українське суспільство переживає саме такий перехідний період. Нестабільність, невизначеність суспільних процесів, швидка зміна політичної, економічної ситуації — все це пред’являє жорсткі вимоги до людини.
Формування нових норм і правил поведінки людини у суспільстві, створення нових типів організації вимагають тривалого часу. Для сьогоднішніх поколінь перехід від адміністративної до ринкової економіки означає докорінну зміну способу життя: посилення мобільності й готовності до безперервного підвищення кваліфікації або зміни роботи й відповідної перекваліфікації, посилення інтенсивності праці, щоб мати достатній прибуток в умовах всезростаючої диференціації рівня життя різних верств і соціальних груп.
Як може сьогодні відбуватися процес політичної соціалізації в Україні? Слід підкреслити, що сама можливість переходу від тоталітаризму до демократії робить об’єктивно необхідною зміну як ролі політики у житті людей, так і типу політичної культури, що склався раніше. В сучасних умовах здійснюється не лише соціалізація покоління, яке вступає в життя, а й ресоціалізація всього раніше соціалізованого населення. Для розвитку цього процесу система цінностей, норм та стереотипів, що дісталися Україні у спадщину від тоталітаризму колишнього СРСР, має бути замінена на систему демократичних норм і цінностей.
Головною передумовою для здійснення такої роботи має стати створення в Україні системи демократичної політичної освіти населення із залученням найбільш компетентної і демократично налаштованої частини наукової, педагогічної та управлінської інтелігенції; системи, що вже існує в усіх демократичних державах. Без цього неможливо забезпечити нормальний процес політичної соціалізації і формування громадянської свідомості. Створюючи таку систему, слід враховувати як досвід країн з розвинутою демократією, так і специфіку громадсько-політичного буття в Україні, що потребує реалізації в політичній освіті таких засад:
— пропаганда національної і соціально-класової толерантності як єдиної можливості уникнути соціального вибуху і громадянської війни за умов тяжкої соціальної кризи;
— утвердження свободи (слова, пересування, совісті і т.д.) як абсолютної і неминущої цінності, в ім’я якої суспільство здатне пережити труднощі посттоталітарного розвитку;
— руйнування психологічного стереотипу «завченої безпорадності», зв’язаного з переконанням, що нормальне життя можливе тільки «десь там», а ми приречені на жалюгідне периферійне животіння, залежне від благодійності багатого Заходу;
— створення іміджу Української держави як спільного дому для всіх, хто в ньому живе, відкритого для всебічних контактів усім цивілізованим країнам, але насамперед — своїм найближчим сусідам, від миру в домі котрих залежить і мир у нашому власному домі.

Плани семінарських занять
Роль і місце людини у політичному житті суспільства.
Політична соціалізація особи та її особливості в Україні.

Теми рефератів
Влада й людина.
Особливості політичної соціалізації молоді.

Література
Власюк О.С., Пирожков С.І. Індекс людського розвитку. — К., 1995.
Сорокин П.А. Человек, цивилизация, общество. — М., 1992.
Социология личности. Социология. Наука об обществе. — Харьков, 1996.
Україна. Людський вимір. — К., 1996.
Банашок М., Форхольцер И. Человек и власть: человек в противоположных общественных системах современности. — М., 1974.
Камю А. Бунтующий человек: Философия. Политика. Искусство. — М., 1990.
Трошихин В.В. Политическое развитие личности. — Алма-Ата, 1990.
Шестопол Е.Ю. Личность и политика: критический очерк современных западных концепций политической социализации. — М., 1988.
Головаха Е.Ю., Бекешина И.Э., Небоженко В.С. Демократизация общества и развитие личности. От тоталитаризма к демократии. — К., 1992.

Навчальні завдання
1. Якщо в один і той самий історичний період люди живуть в одних і тих самих соціально-економічних, політичних умовах, то чому така багатоманітна самореалізація кожної особистості?
2. Ваше розуміння думки К.Маркса: «Точно так, як саме суспільство виробляє людину... так і людина виробляє суспільство». Ваша оцінка цієї думки.
3. Яку б ви запропонували типологію особистості в сучасному українському суспільстві за її ставленням до політичного процесу? Які критерії типології ви берете за основу?
4. Питання про права та свободи особистості. Порівняйте статті Декларації прав людини, що була прийнята 10 грудня 1948 р. ООН, і закони Латвії, Литви та Естонії про виборчі права, про участь в акціонерних товариствах, про громадянство в цих країнах.
5. Який існує взаємозв’язок між поняттями «особистість — громадянське суспільство — держава»?
6. Сучасний російський соціолог І.В.Бєстужев-Лада виділяє чотири основні соціально-політичні типи особистості в царській Росії: патріархально-панівний, ліберально-західний, чорносотенно-бюрократичний і соціально-демократичний. Які найбільш суттєві соціально-політичні типи особистості в Україні ви б визначили сьогодні?
7. В.І.Ленін зазначав: «...Неграмотна людина стоїть поза політикою, її спочатку треба навчити азбуці. Без цього не може бути політики, без цього є тільки чутки, плітки, казки, забобони, але не політика» (Повн. зібр. тв. Т.44. — С.174). Проаналізуйте це судження з точки зору формування політично активної особистості.
8. Існує досить поширена думка: «Колектив завжди правий». Чи згодні ви з цим висловлюванням? Аргументуйте свою відповідь.

Завдання для перевірки знань
1. Поясніть сутність політичної соціалізації як специфічної частини загальної теорії соціалізації.
2. Сформулюйте особливості індивідуального та суспільного рівнів політичної соціалізації.
3. Відчуження особистості від політики у минулому і в наші дні — одна з характерних рис політичної дійсності. В чому воно проявляється?
4. Політичне відчуження особистості, широких мас трудящих у нашій країні — це результат волюнтаристської політики часів Сталіна чи цей феномен має більш глибокі корені? Чи є у політичного відчуження об’єктивні підстави?
5. Які види суспільно-політичної діяльності ви вважаєте найбільш важливими на сучасному етапі? Які шляхи подолання відчуження?
6. Як співвідносяться особистість і організація у їх взаємовпливі на політику?
7. Які типи особистості за її ставленням до політики можна виділити?

Тема 13. ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО
Сутність і типологія політичних лідерів. Розглядаючи це питання, необхідно звернути увагу на те, що проблема лідерства стала предметом наукового вивчення дуже давно. Нею займалися ще Платон і Арістотель. Пізніше Н. Макіавеллі описав образ лідера-государя, який будь-якими засобами досягає політичних цілей. Ф.Ніцше вважав, що прагнення до лідерства — це вияв «творчого інстинкту» людини; лідер має право ігнорувати мораль — зброю слабких. На думку З.Фрейда, народні маси потребують авторитетного лідера так, як сім’я потребує авторитетного батька.
Яке ж визначення можна дати категорії «лідер»? Лідер (англ. leader — вождь) — авторитетний член організації або малої групи, особливий вплив якого дозволяє йому відігравати істотну роль у соціальних процесах, ситуаціях. Лідер — особа, яка здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності, що спрямована на задоволення інтересів даного суспільства.
Багато дослідників лідерства спираються на типологію, яку розробив німецький соціолог і політолог М.Вебер. Він виокремлює три типи лідерства:
традиційне;
харизматичне;
раціонально-легальне.
Традиційне лідерство — це право на лідерство, належність до еліти, віра у святість традицій (характерно в основному для «доіндустріального суспільства»). Традиційне лідерство базується на вірі підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди, і ця влада зв’язана з традиційними нормами, на які посилається правитель, організовуючи свою діяльність. Правитель, який зневажає традиції, може бути позбавлений влади.
Харизматичне лідерство характеризується вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя та його винятковість. Широкі маси населення свято вірять у те, що такий лідер покликаний самим життям виконувати якусь виняткову місію, а тому вони бувають навіть фанатично віддані такій людині. У даному випадку влада випливає не з юридичних норм, а з особистих якостей правителя. Саме такими керівниками, на думку М.Вебера, є вожді революцій, досвідчені далекоглядні політичні діячі, релігійні лідери.
І нарешті, раціонально-легальне лідерство означає появу в суспільному житті політичного лідера через демократичні процедури виборів, обумовлених законом. У цьому випадку демократичним шляхом обраному лідеру надаються широкі (згідно з законом) повноваження, за зловживання й порушення яких він несе відповідальність перед виборцями.
У різних дослідженнях визначаються десятки різних дефініцій лідерства:
— функція особистості, яка володіє певними рисами;
— наслідок сили особистості;
— фокус групового процесу;
— мистецтво встановлення згоди поміж людьми;
— особистий соціальний контроль;
— поведінка індивідуума, який включений в управління груповою діяльністю;
— здатність впливати на людей насамперед емоційно і т.п. і т.д.
За стилем розрізняють авторитарне лідерство, що передбачає одноосібний вплив і грунтується на погрозі силою, та демократичне лідерство, яке дозволяє членам групи брати участь в управлінні її діяльністю і визначенні цілей.
За видами виділяють формальне й неформальне лідерство. Формальний лідер зв’язаний зі встановленими правилами призначення керівника і передбачає функціональні відносини. Неформальний — виникає на основі особистих взаємин учасників.
Ці види лідерів або доповнюють один одного і поєднуються в особі авторитетного керівника, або вступають у конфлікт, і тоді ефективність роботи організації зменшується.
Лідерство — елемент структуралізації гурту. Його існування й функціонування визначаються об’єктивними потребами організації соціального життя. У цих потребах, в особливостях соціальної і політичної організації суспільства слід шукати пояснення характеру лідерства.
У політичному житті за характером і масштабами діяльності розрізняють лідерів трьох рівнів:
— лідер першого рівня — малого гурту;
— лідер другого рівня — громадського руху (організації, партії);
— лідер третього рівня — політик, що діє в системі владних відносин у національному масштабі.
Лідера малої групи висуває невеликий колектив людей, які мають спільні інтереси. Характерна ознака цього рівня — лідерство формується на основі особистих рис людини, які оцінюються групою безпосередньо в процесі спільної групової діяльності. Лідеру малого гурту притаманні, як правило, організаторські здібності, вміння спілкуватися, діловитість, підприємливість, прагматизм.
Лідер малого гурту має багато шансів висунутися в лідери другого рівня і стати лідером громадського руху (організації, партії). Існує постійний і різноманітний зв’язок між лідерами малих гуртів і лідерами громадського руху. Але лідер громадського руху повинен мати й багато інших рис. Це пов’язано зі сферою громадського життя, де стикаються інтереси класів, соціальних верств, національних та інших спільностей, а через них — інтереси кожної людини.
Які ж риси мають бути притаманними лідеру громадського руху? Не претендуючи на повноту, виділимо такі: висока працездатність, аналітичний розум, компетентність, яскраво виявлена схильність до суспільної й державної діяльності, твердість принципів і переконань при здатності до сприйняття альтернатив і пошуку нового, вміння переконувати і вести за собою людей, оптимізм, увага до людини тощо.
Лідерство в національному масштабі — це:
— «дистанційне» лідерство (лідер і його послідовники не мають прямих контактів із населенням; їхні відносини з народом опосередковуються масовими комунікаціями, організаціями, людьми, що обслуговують політичну машину);
— «багаторольове» лідерство (лідер орієнтується на бажання свого безпосереднього оточення, політичної партії, бюрократичної виконавчої машини, широкого загалу і його завдання — підтримувати рівновагу між цими, часто дуже суперечливими, бажаннями);
— фактична корпоративність, хоч і формальна індивідуальність лідерства.
Лідер у бюрократизованому суспільстві (президент, прем’єр тощо) є лише продуктом «організованої активності», суто символічною постаттю: його роль виконують інші люди — його штаб, «виконавча еліта». Сучасний державний лідер діє в рамках певних законів, усталених норм. А вся бюрократична машина «працює» незалежно від зміни лідерів. Лідери лише підписують укази і розпорядження, які розробляють фахівці з економічних, юридичних, військових та інших питань. Цим, між іншим, пояснюється і можливість появи дуже невиразних, «сірих» лідерів.
Роль лідерів є особливо значною у переломні періоди розвитку, коли від них вимагається швидке прийняття рішень, здатність правильно зрозуміти конкретні завдання. При цьому поширена думка, що «сильний лідер» може вирішити всі проблеми. Справді, на якомусь етапі жорсткий, вимогливий лідер у змозі підвищити ефективність управління гуртом, партією або державою. Проте його основне завдання — збуджувати активність, заохочувати всіх членів партії або уряду до ефективної праці.
Відродження демократичних інститутів лідерства в Україні. Вивчаючи це питання, необхідно зазначити, що радикальні зміни у формуванні й функціонуванні політичної системи в Україні охопили й інститут громадсько-політичного лідерства.
За умов відсутності монополії КПРС та формування багатопартійної системи ми стоїмо нині перед перспективою появи великої кількості суб’єктів громадсько-політичного лідерства різних типів і рівнів, котрі становлять певну єдність, підсистему у рамках реформованої політичної системи нашого суспільства, причому кожна складова цієї підсистеми має свою суть, своє обличчя.
Характерною рисою політичного життя в Україні є багатопартійність. Зараз політичних партій, що зареєстровані Міністерством юстиції, вже понад п’ятдесят. Ми є свідками й учасниками унікального явища в політиці — майже одночасного виникнення численних партій і громадських рухів і, звичайно, феномена суспільно-політичного лідерства, що зумовлений цим процесом. На наших очах розгортається й швидко еволюціонізує логічний ланцюг: народження громадської організації, її наступний розвиток і формування з неї партії або гурту партій, перехід від неформальної стадії до стадії нормативного конституювання. І на всіх етапах цього процесу ми бачимо дії громадсько-політичних лідерів, посилення їхнього авторитету, впливу, влади, але також і помилки, похибки, провали, зникнення з політичної сцени.
Внаслідок формування багатопартійної системи ми, очевидно, матимемо два рівні або, точніше, дві зв’язані між собою системи партійно-політичного лідерства. Перша — лідерство в рамках партії або руху. Друга — лідерство міжпартійного плану. На цю роль в Україні претендують центристська партія «Нова Україна», Народний рух України, партії лівого блоку тощо.
Процес демократизації, що розгорнувся у нашому суспільстві, і принципово новий у цьому зв’язку підхід до формування й організації органів влади всіх ступенів зумовили появу якісно нової категорії народних депутатів — особистостей, депутатів-лідерів. Справді, значна частина з них уже пройшла важкі випробування боротьби на альтернативній основі й отримала депутатський мандат не тільки тому, що чітко викладала свої погляди, а й тому, що своєю позицією зуміла зацікавити виборців, знайти в їхніх серцях відгук, породити надії на вирішення існуючих проблем.
Немає сумнівів, що з розвитком демократії значення депутатів усіх рівнів, як виразників і захисників народних інтересів зростатиме. Мабуть, у перспективі особа народного депутата буде серед основних претендентів на роль громадсько-політичного лідера. А партії в умовах багатопартійності зосередять зусилля на отриманні депутатських мандатів.
Як свідчить суспільна практика, потреба в авторитетному лідері особливо стає нагальною у складних ситуаціях життєдіяльності суспільства. Можливості суспільства у вирішенні складних проблем багато в чому залежать від наявності загальновизначеного лідера, який би не тільки запропонував стратегію виходу з кризи, а й зумів консолідувати суспільство на її виконання. Просто «призначити» такого лідера не можна, він виникає на перетині потреб та сподівань народних мас, а в демократичних суспільствах обирається населенням на виборах. Такими загальновизнаними лідерами, що очолили вихід суспільства із кризи, були Ф.Рузвельт, У.Черчілль, Де Голль, а в наш час — Л.Валенса, В.Гавел.
Розвиток політичних подій у державі, коли у суспільстві є велика потреба в сильних лідерах, але їх немає, може призвести до непередбачених наслідків. Чи зможуть у цій ситуації демократичні сили України об’єднатися на основі загальнонаціональних інтересів, мобілізувавши для цього переважну більшість населення? Чи зможуть ці демократичні сили розробити зрозумілу і прийнятну для суспільства програму виходу з кризи та виокремити зі свого середовища достойних загальновизнаних лідерів?
Від вирішення цієї проблеми багато в чому залежатиме розвиток України як суверенної держави.

Плани семінарських занять
Поняття і сутність політичного мислення. Типи політичних лідерів.
Політичне лідерство в сучасній Україні: механізм формування і функціонування, критерії оцінки популярності й ефективності.

Теми рефератів
Політичний портрет одного з лідерів (за бажанням).
Жінка в ролі політика, лідера.

Література
Буш Дж. Глядя в будущее. Автобиография. — М., 1989.
Бебик В. Еліта, елітаризм, лідерство // Віче. — 1993. — №7.
Жискар д’Эстен. Власть и жизнь. — М., 1990.
Выдрин Д.И. Очерки практической политологии. — К., 1991.
Ильин М.В., Коваль Б.И. Личность в политике: Кто играет роль короля? // Политические исследования. — 1991. — №6.
Киссинджер Г. Уроки для лидеров // Новое время. — 1990. — №41.
Липинський В. Листи до братів-хліборобів. — Відень, 1926.
Полохало В. Правляча еліта та контреліта в сучасній Україні // Демократія в Україні. Минуле й майбутнє. — К., 1993.
Попович М., Фінько А. Українські ліберали // Сучасність. — 1993. — №11.
Фурсенко А.А. Президенты и политика США. 70-е годы. — М., 1989.
Херман М.Дж. Стили лидерства в формировании внешней политики // Политические исследования. — 1991. — №1.

Навчальні завдання
1. Американський політолог М.Херманн визначає лідерство так: «Лідерство — багатогранне поняття. Розглядаючи його прояви, слід взяти до уваги:
а) характер самого лідера;
б) риси його конкурентів (послідовників, виборців і ширше — всіх політичних суб’єктів, що взаємодіють з даним лідером);
в) взаємозв’язок між лідерами та його конституентами;
г) контекст або конкретну ситуацію, в якій лідерство здійснюється».
Покажіть, як «працює» це визначення політичного лідерства в різних політичних режимах. Що об’єднує і що вирізняє політичних лідерів
СНД, України, США та інших країн? Для аналізу спробуйте використати відомості про політичних лідерів та їхніх послідовників (М.Тетчер, Г.Колль, Б.Клінтон, В.Гавел, Ф.Кастро тощо). Які типи лідерів вам відомі?
2. У розумінні лідерства необхідно відрізняти три самостійних підходи: психологічний, соціологічний та політологічний. Психологів цікавлять власне психологічні процеси, пов’язані з переходом саме від натовпу до певної диференційованої спільності. Соціолога хвилює питання про соціальні механізми подібних процесів та стратифікацію різноманітних соціальних спільностей (лідерство у неформальних гуртах, виробничих колективах тощо).
У чому специфіка політологічного підходу до розуміння лідерства? Чи слід розрізняти поняття «лідер» та «керівник»? Якщо так, то чому?
3. Відомий німецький політолог М.Вебер, аналізуючи феномен влади, дійшов висновку, що вона може існувати на трьох різних підвалинах: традиції, харизми та легальності. Влада традиціоналіста-вождя (патріарха або князя) тримається на авторитеті «вічно вчорашнього», тобто на тих принципах, що освячені традицією та звичною орієнтацією на їх дотримання. Харизма передбачає вождя-засновника (харизматика), який спирається на повну особисту відданість та довіру послідовників, що базується на наявності в нього особливих рис (пророк, князь — військовий керівник, партійний вождь). Врешті-решт, вождь-реформатор (законодавець) діє на основі законного обрання і ділової компетенції. Найбільш цікавим із точки зору професійного визнання політика М.Вебер вважав феномен харизми.
Як ви думаєте, чому? Чи притаманний цей тип лідерства нашій політичній традиції? Чому феномен харизми сьогодні в центрі уваги політологів?
4. Імідж — це цілеспрямовано створюваний особливого виду образ, уява, якою за допомогою асоціацій наділяє об’єкт (явище, особистість, товар тощо) додатковими цінностями — соціальними, політичними, соціально-психологічними, естетичними та ін. і завдяки цьому сприяють його більш емоційному сприйняттю. Особливу роль у формуванні іміджу відіграють засоби масової інформації. Провідні політики Заходу зай-
мають майже стільки ефірного часу, як їхні політичні супротивники, разом узяті.
Покажіть на прикладах, якими засобами, методами, способами створювався імідж наших керівників, чи відповідає він справжній сутності того чи іншого лідера?
5. На основі аналізу періодичної преси охарактеризуйте нинішній стан та перспективи розвитку політичного лідерства в Україні.
6. Як співвідноситься роль політичного лідера і народних мас?
7. Які з концепцій, що пояснюють природу лідерства, найбільш реалістичні?


Завдання для перевірки знань
Що спонукає людей до активної професійної діяльності, до політичного лідерства?
Чому суспільство, класи, нації, верстви, еліти висувають із свого середовища політичних лідерів?
Які теорії еліт і висування політичних лідерів вам відомі?
Якими рисами, на ваш погляд, повинна володіти людина, котра претендує на роль політичного лідера? Чи достатньо наявності цих рис, щоб стати таким лідером?
Які особливості висування політичного лідера в умовах однопартійної системи?
Що таке соціальні еліти? Як і чому вони виникають? Чи можна американський істеблішмент і радянську номенклатуру визначити як еліти?
Культ політичного лідера — чи визначається він режимом влади чи особистими рисами, які характеризують лідера?
Чи можна на підставі «теорії рис» визначити постійний, вічний тип політичного лідера, який може існувати на всі часи для всіх умов?
Тема 14. СВІТОВИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС
При розгляді цієї теми необхідно звернути увагу на те, що світовий процес розгортається в окремих країнах, на регіональному й глобальному рівнях як сукупна діяльність соціальних спільностей та інститутів, організацій і окремих осіб, що мають політичні цілі. На світовій арені його суб’єктами є народи, держави, суспільні рухи та організації. Завдяки цьому політичний процес набуває власного змісту, специфічних рис та закономірностей розвитку. В документах ООН вживається поняття «світове співтовариство». Воно означає сукупність усіх держав, що існують сьогодні на планеті. Кожна з них має специфічні риси й належить до того чи іншого типу сучасного суспільства.
Під міжнародними відносинами, як правило, розуміють системну сукупність політичних, економічних, соціальних, дипломатичних, правових, військових і гуманітарних зв’язків між основними суб’єктами світового співтовариства. Такими суб’єктами є народи, держави, суспільні сили, рухи й організації. Пройшовши довгий історичний шлях, міжнародні відносини тільки в новітній час стали по-справжньому всесвітніми. Саме як такі вони формують обличчя сучасного світу, де співіснують понад 200 різних держав, величезна кількість народів, які говорять понад двома з половиною тисячами мов.
Протягом багатьох десятиліть після Жовтня 1917 р. світ був розділений на СРСР і капіталістичний світ, який складався, у свою чергу, з метрополій Заходу та колоній (напівколоній, залежних територій) Сходу й Півдня. Така була карта світу, типологія держав, що базувалася на їх соціально-економічному устрої і політичній орієнтації.
У перші післявоєнні десятиліття світове співтовариство було більше утворенням формальним — механічною сумою держав з різними, часто антагоністичними інтересами. Кінець 70-х — початок 80-х років стали тим рубіконом, коли держави почали усвідомлювати свою взаємозалежність, взаємозв’язаність загальними, глобальними інтересами (запобігання ядерній війні та економічній катастрофі, боротьба з голодом і смертністю, вирішення проблеми відсталості тощо). Національно-державні інтереси сьогодні тісно переплетені із загальнолюдськими. Це перетворює світове співтовариство на живий цілісний організм. Світове співтовариство сьогодні являє собою інтегровану єдність різноманітних, багатих на суперечності взаємодоповнюючих елементів (компонентів, структур), свого роду єдність у багатоманітності.
Світове співтовариство характеризується не тільки сукупністю
держав, а й їх зв’язками. Життєдіяльність будь-якої підструктури нерозривно пов’язана з іншими. Сьогоднішній капіталізм набув сучасних рис багато в чому завдяки засвоєнню досягнень соціалістичного суспільства, а саме: використанню планування в економіці, розробці державної соціальної політики (створення державних систем освіти, медицини, соціального забезпечення тощо). Трансформація соціалізму в Китаї, В’єтнамі, на Кубі вбирає ті цінності західних суспільств, що зробили їх ефективними, — ринкову економіку, свободу підприємництва, демократизацію.
Всередині кожного елемента світового співтовариства у своєрідній формі відтворюються частки, клітинки інших. Таким чином, всі елементи є взаємозв’язаними, взаємопереплетеними, взаємодоповнюючими та взаємонеобхідними. І чим глибші, багатоманітніші ці зв’язки, тим сталіше світове співтовариство, тим більше воно стає глобальною самоорганізованою системою. За всієї гетерогенності світового співтовариства владно торує собі шлях тенденція до зближення всіх його компонентів через все більшу внутрішню схожість.
У другій половині нашого століття людство зіткнулося з глобальними проблемами, від вирішення яких залежить подальший соціальний прогрес, доля цивілізації.
Глобальні проблеми можна розділити на чотири основні групи:
— соціально-політичного характеру — запобігання ядерній війні; припинення гонки озброєнь; мирне вирішення регіональних, міждержавних та міжнаціональних конфліктів, будівництво світу без насилля на основі довіри у відносинах між народами, зміцнення системи загальної безпеки;
— соціально-економічного характеру — подолання економічної відсталості і зв’язаних з нею злиденності й культурної відсталості; забезпечення ефективного виробництва та економічного зростання країн світу; пошук шляхів вирішення енергетичної, сировинної та продовольчої кризи; оптимізація демографічної ситуації, особливо у країнах, що розвиваються; освоєння в мирних цілях навколоземного простору та Світового океану;
— соціально-екологічні, що зумовлені подальшим погіршенням
природного середовища. З особливою гостротою постає необхідність ужити заходів для поліпшення атмосфери, гармонійного розвитку живої і неживої природи, раціонального використання природного потенціалу планети;
— стосовно прав Людини, включаючи людський вимір суспільного прогресу — дотримання соціальних, економічних та індивідуальних прав і свобод; ліквідація голоду, епідемічних захворювань, неуцтва; духовний розвиток особистості; подолання відчуження людини від природи, суспільства, держави тощо.
Цілком очевидно, що, не вирішивши цих проблем, людство не подолає глибоку кризу цивілізації, не забезпечить своє виживання і подальший всебічний прогрес. Не випадково, що саме в останні роки, усвідомивши велику загрозу людству, народи за допомогою національно-державних інститутів, регіональних і міжнародних організацій стали активніше втілювати в практику глобальних взаємозв’язків і взаємовідносин такі принципи, як демократизація, демілітаризація, гуманізація.
Упровадженню в міжнародні відносини принципів демократизації, демілітаризації та гуманізації повинно активно сприяти сучасне політичне мислення. Воно зародилося у другій половині 40-х років, коли великі фізики світу на чолі з А.Ейнштейном усвідомили страшну загрозу від використання ядерної енергії у військових цілях. У 1946 р. А.Ейнштейн попереджав, що людство ідеологічно не готове до технічного застосування енергії атома. Таке застосування вимагає нового мислення, принципово інших підходів до взаємовідносин держав і народів, до розробки нової системи загальної безпеки. Якщо нове мислення не проникне в масову свідомість, цивілізація приречена на загибель.
Політичне мислення формувалося поступово. Воно ввібрало в себе глобальні ідеї міжнародних неурядових організацій, прогресивні демократичні ідеї соціал-демократії. В кінці 80-х років у колишньому СРСР була розроблена теоретична концепція сучасного політичного мислення. Вона вперше зруйнувала «образ ворога», вийшла на арену світової політики, більш ефективно впливала на масову суспільну свідомість і на погляди провідних політичних лідерів, завдяки їй почали налагоджуватися міжнародні контакти.
Визначимо основні риси сучасного політичного мислення.
Пріоритет виживання людства та ідея пріоритету загальнолюдських цінностей у світовій політиці. Тільки нині, коли загроза загальнопланетарної катастрофи стала реальністю, ідея пріоритету загальнолюдських інтересів і цінностей почала переходити в площину практичної політики. Сьогодні кожному зрозуміло: без реалізації загальнолюдських інтересів неможливий прогрес суспільства.
Концепція суперечливого, взаємозалежного, цілісного й ненасильницького світу. Глобальне співтовариство розвивається на базі закону інтернаціоналізації суспільного життя. Реалізація цього закону вимагає подолання конфронтації. Жодна держава не може розвиватися ізольовано і автономно, не завдаючи собі величезних втрат. Становлення взаємозалежного й цілісного світу, попри всі суперечності — необхідний і реальний процес.
Важливим моментом сучасного політичного мислення, який розкриває філософію сучасної міжнародної політики, виступає пошук правильного співвідношення між такими поняттями, як «баланс сил» і «баланс інтересів». В умовах економічної та ядерної небезпеки, що тяжіє над людством, цілком природно, що на зміну взаємної підозрілості та недовіри, яка нещодавно панувала у сфері міжнародних відносин, приходить усвідомлення необхідності балансу інтересів на основі взаємоприйнятних компромісів.
Ще однією важливою рисою міжнародної політики в сучасних умовах є свобода вибору. Розглядаючи зміст та характер цього політичного явища, можна визначити два його важливих виміри: соціально-політичний (право на вибір суспільного ладу) й міжнародний (право держави вибирати свій курс на світовій арені, шляхи та методи забезпечення національних інтересів, своїх партнерів і союзників). Таким чином, свобода вибору для кожної держави полягає не тільки у багатоваріантності її соціально-політичного розвитку, а й у праві на таку зовнішню політику, яка б відповідала її національним інтересам.
У сучасних умовах для України особливо великого значення набувають розробка й формування такої зовнішньої політики, яка б сприяла успішній реалізації внутрішніх економічних та політичних реформ, формуванню нової політичної культури суспільства та нової системи цінностей. У тій дуже складній економічній і політичній ситуації, в якій сьогодні опинилася Україна, її зовнішня політика повинна бути спрямована на те, щоб ефективно забезпечувати інтереси не тільки безпеки держави, а й економіки, активно боротися за ринки збуту продукції своєї промисловості та сільського господарства, налагоджувати нові й відновлювати старі взаємовигідні економічні зв’язки. Тільки розвиваючи та підтримуючи добрі стосунки з усіма своїми сусідами, налагоджуючи взаємовигідне економічне співробітництво з іншими країнами світу, Україна може гарантувати захист своїх національних інтересів.
Важливою складовою частиною зовнішньополітичної діяльності
України є розширення її участі у діяльності міжнародних організацій. Наша держава і надалі проводитиме лінію на активне співробітництво з ООН, яка була і залишається одним із гарантів суверенітету, територіальної цілісності й непорушності наших кордонів. Ось чому необхідно і надалі здійснювати та розширяти участь України у миротворчій діяльності ООН.
Україна як самостійна держава зі значним природним, економічним, культурним та інтелектуальним потенціалом може зробити суттєвий внесок у розвиток світової цивілізації та забезпечення міжнародної безпеки.


Плани семінарських занять
Міжнародні відносини та міжнародна політика.
Проблеми глобалістики та сучасне політичне мислення.
Україна в сучасному геополітичному просторі.

Теми рефератів
Глобальні проблеми сучасності.
Місце України у сучасному світі.

Література
Шахназаров Х. Грядущий миропорядок. — М., 1991.
Блищенко И.П., Солнцева М.Ш. Мировая политика и международное право. — М., 1991.
Борко Ю.А., Загорский А.В., Карачанов С.А. Общий европейский дом: что мы о нем думаем? — М., 1991.
Загладин В., Фролов И. Глобальные проблемы современности: научный и социальный аспекты. — М., 1981.
Мироненко Н. Борьба за мир и глобальные проблемы современности. — К., 1986.
Журкин В., Краганов С., Картунов А. Разумная достаточность и новое политическое мышление. — М., 1989.
Парахонський Б. Національні інтереси України та система їх пріоритетів // Розбудова держави. — 1993. — №6.

Навчальні завдання
1. Будь-яка система повинна базуватися на таких чинниках:
а) бути сукупністю елементів, що перебувають у взаємозв’язку один з одним;
б) цілісністю;
в) мати інтегративні риси.
Доведіть, що міжнародні відносини мають ці ознаки.
2. Яким методам вирішення міжнародних проблем надається перевага сьогодні: переговорам, діалогам, компромісам чи застосуванню сили, тиску, втручанню у внутрішні справи?
Аргументуйте свою відповідь.
3. Політики нині виходять у своїй діяльності з того положення, що війна більше не може вважатися раціональним засобом вирішення міжнародних проблем. Які докорінні зміни в міжнародному житті в політико-стратегічній ситуації у світі зумовили такий висновок?
4. Нова політична реальність — завершення довготривалого протистояння Заходу і Сходу. Як ця реальність відбивається на зовнішній політиці України?
5. Чи має Україна своє національне обличчя у зовнішній політиці? Якщо ви вважаєте, що національні інтереси є, то спробуйте їх сформулювати. Якщо ви заперечуєте наявність інтересів у зовнішній політиці України, то обгрунтуйте свою думку.
6. Які цінності можна вважати пріоритетними у зовнішній політиці?
7. Як ви оцінюєте домовленості між Україною та іншими державами — членами СНД? Від яких ілюзій у зовнішній політиці треба відмовлятися?
8. Існує точка зору на зовнішню політику як сконцентрований вираз політики внутрішньої. У чому виражається взаємозалежність зовнішньої та внутрішньої політики держави?
9. Чи можливе моделювання і прогнозування у вивченні зовнішньої політики та міжнародних відносин?
10. А.Печчеї у книзі «Людські якості» так обгрунтовує ідею необхідності «нового світового порядку», — суспільства, в якому людство зруйнує всі національні паркани:
а) «...в нашу епоху національний суверенітет, по суті справи, рівнозначний масовому самовбивству» (с.258);
б) «чи треба дивуватися тому, що структура нинішнього міжнародного дому виявляється такою нестабільною й хиткою, якщо вона побудована зі старих цеглин — суверенних національних держав» (с.256);
Згодні ви чи ні з таким прогнозом?
Чи не є, з вашої точки зору, процес, який розгортається сьогодні у Західній Європі, тенденцією до всебічного об’єднання країн цього регіону, підтвердженням дії прогнозів А.Печчеї?

Завдання для перевірки знань
Що означає поняття «глобальні потреби сучасності»? Які глобальні проблеми сучасності хвилюють людство і вимагають першочергового вирішення?
У чому проявляється багатоманітність та суперечливість сучасного світу?
Чому проблема виживання людства виступає нині центральною у світовій політиці?
Якими факторами зумовлюється взаємозв’язок та взаємозалежність сучасного світу?
Як тепер ви оцінюєте стару тезу про те, що мирне співіснування — це специфічна форма класової боротьби між капіталізмом і соціалізмом на світовій арені? Що означає деідеологізація міждержавних відносин?
Розкрийте сутність сучасного політичного мислення та його роль для прогресу світової цивілізації.
Що таке світова цивілізація? В чому проявляється її криза?
Чому світова війна не може бути прискорювачем світового суспільного розвитку?
За радянських часів нас виховували на пріоритеті класового підходу до оцінки суспільних явищ. Тепер все частіше говорять про пріоритет загальнолюдських цінностей та проблем. Яке співвідношення цих двох підходів?
Що прийнято у світі вважати загальнолюдськими цінностями? Чому в наш час необхідно віддавати пріоритет загальнолюдським інтересам?
Чому війна вже не може бути засобом досягнення будь-яких цілей, продовженням політики іншими засобами?



СОДЕРЖАНИЕ